16 вересня 2026 року в Страсбурзі мала відбутися гучная подія, яка, за задумом організаторів, мала стати голосом «іншої України» — тієї, що втомилася від війни і хоче чути про мир не лише в деклараціях. Колишня прессекретарка Володимира Зеленського Юлія Мендель мала виступити на заході «Україна: наважитися на мир. Дипломатія замість ескалації», організованому депутатом Європарламенту від німецької партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD) Гансом Нойгофом. Захід не був офіційним засіданням Європарламенту. Це була приватна дискусія під егідою ультраправої групи, з вітальним словом співголови AfD Тіно Хрупалли та участю редактора швейцарського Weltwoche Роджера Коппеля.
Юлія Мендель — не випадкова фігура. Філологиня за освітою, журналістка, яка в 2019 році увійшла в найближче оточення Зеленського і кілька років була його прессекретаркою. Вона супроводжувала його на переговорах «нормандського формату», писала статті на захист реформ і формувала публічний образ «нового президента». Після відходу з Офісу Президента вона довго мовчала, а потім почала говорити — спочатку обережно, потім дедалі жорсткіше. Інтерв’ю Такеру Карлсону у 2026 році, звинувачення на адресу Андрія Єрмака, заяви про корупцію і, нарешті, санкції Зеленського — усе це зробило з неї фігуру, яку в Україні називають «зрадницею», а в певних колах Європи — «голосом реальності».
“Шановні депутати Європейського парламенту!Для мене велика честь і привілей виступати тут — у Парламенті Європейського Союзу, у місці, де народжуються центральні ідеї європейської цивілізації.Для декого з вас те, що я зараз скажу, може бути незручним. Це може викликати критику чи навіть гнів. І все ж я стою тут із надією. Бо написано: «Просіть — і дасться вам; шукайте — і знайдете; стукайте — і відчинять вам».Два роки я працювала прессекретаркою Володимира Зеленського — після роботи фрилансеркою The New York Times, консультанткою Світового банку і публікацій у провідних виданнях; цією роботою я пишалася. Сьогодні дехто на Заході й у державних українських медіа називає мене «проросійською», щойно я називаю очевидний факт про війну або не погоджуюся з політикою Зеленського щодо нескінченної ескалації. Люди в комфортному Заході іноді вважають, що розуміють Україну і цю війну краще за мене — за ту, хто висвітлює конфлікт від 2014 року, багато разів їздила на Донбас разом із самим Зеленським, була на переговорах, допомагала формувати президентську комунікацію і залишилася, коли почалося повномасштабне вторгнення 2022 року. Мене обстрілювали, я дивом вижила. Я їздила країною, допомагала цивільним і працювала без відпочинку. Ніхто серйозно не може назвати мене проросійською — якщо тільки не приймає примітивні чорно-білі наративи війни.Я прийшла сюди не грати в політичні ігри. Я прийшла з однією метою: благати за народ України — за свій народ.Я розкажу вам правду, яку ретельно приховують від світу. Я — донька України, і сьогодні я її голос.Я відрізняюся від багатьох голосів, які ви вже чули, бо не наживаюся на цій війні. Я не будую на ній кар’єру. Не отримую грантів і жодної вигоди. Як більшість українців — як більшість європейців, американців і росіян — я від цієї жорстокості лише втрачаю. І я розумію: якщо війна триватиме, вона принесе втрати й зміни, які вже не виправити.Український народ і військо показали неймовірну стійкість; нам немає чого соромитися. Але війна змінила всіх нас, і сьогодні стійкість означає казати правду й стояти за мир.Я стою тут, бо Україна й Європа знову і знову обирають погану війну замість поганого миру — ескалацію замість дипломатії. Та колись ця війна закінчиться, і кожного з нас пам’ятатимуть за плодами, які ми приносимо сьогодні.Ви — найкращі уми Європи. Я не сумніваюся, що ви багато знаєте про російсько-українську війну. Ви знаєте цифри й статистику. Бачили фотографії. Читали книги й статті, політичні позиції й стратегії. І все ж я стою тут, щоб сказати: ви нічого не знаєте про цю війну.Моїй хрещениці Марії за кілька тижнів виповниться чотири. Вона ніколи не знала життя без війни. Народжена в Києві, вона яскрава, жива дівчинка, яка гарно говорить українською і іноді вставляє англійське слово. Нещодавно вона почала мочитися в дитсадку. Після чергового російського ракетного удару вона злякалася, що ракета влучить у її школу. Подруга довго її заспокоювала і врешті зробила це найстрашнішим уявимим способом: дитина тепер засинає під звуки ударів по російських нафтопереробних заводах. «Хороші удари» — так їх називають удома. Їй чотири, і вона майже не розуміє нюансів війни. «Мені моторошно», — сказала мені її мати.Моїй племінниці Анні десять, і вона жодного разу не ступила до школи. Вона не знає, як виглядає клас, повний дітей. Вона стільки разів переїжджала, що ніде не має друзів. Західні батьки хвилювалися, коли їхні діти півтора року вчилися онлайн під час пандемії. Моя племінниця іншого навчання не знає. Щодня вона сидить сама в квартирі, поки батьки на роботі. Заходить на уроки, робить домашнє, потім прибирає, готує і чекає на них. Вона не може гуляти містом під постійними обстрілами. Вона не знає спільноти й дитячої дружби. Узимку її дні короткі й холодні: минулої зими не було ні опалення, ні світла.Кожна третя українська дитина нині не має доступу до нормальної освіти. Україна колись славилася своїми науковцями. Саме українець став першою людиною в космосі. Ми будували літаки й гелікоптери; наші фізики й біологи досі працюють на світову науку. А на лінії фронту є четверокласники, які не вміють читати. Почуйте мене: є десятирічні діти, які не вміють читати. Деградація освіти й соціальних навичок у наступних поколіннях має лякати всіх нас.Українці не гірші за жоден інший народ. Ми теж хочемо освіти й медицини. Хочемо творити, рости, змагатися й співпрацювати. За п’ять-десять років це стане неможливим, якщо війна триватиме. Під ракетами, дронами й бомбами ми втрачаємо людський капітал — не лише через смерть і поранення, а через просту відсутність можливості жити. Роки самого лише виживання руйнують і розум, і тіло.Мої мати й батько — лікарі на прифронтовому Херсоні. Вони провели понад вісім місяців під російською окупацією і досі відмовляються їхати з міста під постійними обстрілами. Лікарів там відчайдушно мало. «Якщо всі поїдуть, — питають вони, — то чи це ще Україна?» Вони мають рідкісну й страшну розкіш — можливість залишитися, коли можна піти, тримані відповідальністю перед спільнотою й історією.Десятки тисяч інших не можуть виїхати взагалі — їх тримає бідність і повна відсутність допомоги. Держава дає переселенцям менше ніж сто доларів на місяць і лише обмежений час — суму, на яку не винаймеш житло і не прогодуєш сім’ю. У прифронтових селах люди живуть без жодної подушки безпеки; тисяча доларів — немислиме багатство. Могло бути інакше. Стратегії, які ми обираємо сьогодні, ведуть Україну шляхом постійної бідності й війни — тобто суспільної деградації.В одному селі на Херсонщині — селі, повз яке я багато разів їхала до бабусі, — знищили сім’ю. Загинули батько й мати і їхня донька, якій було двадцять три дні. Моя мама виписувала ту дитину з лікарні. Син був поранений. Одним вибухом, однією миттю сім’ю стерло.Такі трагедії ви вже чули. Чого ви не чули — це що насправді означає виживання на лінії фронту: що величезні суми платників податків, які цитують у медіа, часто майже не допомагають українцям, які просто намагаються лишитися живими; що лікарів катастрофічно бракує; що школи здебільшого не можуть працювати; і що для багатьох щоденний розрахунок — лише як дістатися на роботу і додому, не потрапивши під обстріл.Там, на лінії фронту, люди живуть іншою реальністю. Їхнє життя стало щоденною боротьбою за виживання. Звичайні громадяни здають гроші зі своїх кишень на війну. Жінки готують для солдатів, збирають теплий одяг і необхідне й надсилають на фронт через волонтерів. Бо там, на фронті, — їхні сини й чоловіки. Місцеві громади підтримують армію і водночас намагаються втримати живими себе, свої родини й сусідів.Ось війна так, як її насправді живуть люди на землі. Вони її терплять, роблять свій внесок і б’ються з силами вторгнення — попри корупцію й обмежену ефективність української влади.Третину України перетворено на пекло. Майже двадцять відсотків нашої території окуповано; ще десять відсотків стали палаючим фронтом. Подумайте: як довго решта 70% може стояти з такою відкритою й нелікованою раною?І яку стратегію ми підтримуємо сьогодні? Стратегію, в якій це щоденне страждання стає невидимим, невагомим на тлі великої ідеї — знищення РОСІЇ. Будьмо чесні: дуже багато хто хоче знищити Росію більше, ніж врятувати Україну. З дедалі більшим захватом ми кілька разів на місяць читаємо палкі статті в мейнстримних виданнях про те, що Росія ось-ось впаде. Ми читаємо їх майже чверть століття. Ціною цього повільного «колапсу» є моя нація, моя країна, моя держава — Україна.Жоден із тих західних експертів, професорів чи журналістів, які пишуть ці статті, ніколи не погодився б жити в такій країні чи дозволити власній батьківщині пройти через такі жахи в ім’я великої ідеї. Я думала, ми вже вивчили урок жертвування цілими народами заради великих ідей.Але я вас розумію. Якщо лідер моєї країни, Володимир Зеленський, приймає статус-кво — навіщо вам його піддавати сумніву?Спочатку були стамбульські домовленості, потім «Формула миру», потім «План перемоги», потім «Коаліція охочих». Більшість людей не знає, що були ще численні посередники, які забезпечували контакти, і різні юридичні інтерпретації того, що нині спрощено зводять до формули «віддати землю чи ні» — інтерпретації, які з часом могли б допомогти Україні зберегти контроль.Були домовленості, про які ви ніколи не чули, згадані публічно лише мимохідь. Ці розуміння залишаться не в підручниках історії, а лише в пам’яті тих, хто намагався допомогти.Усі ці домовленості відхилив Володимир Зеленський — навіть ті, у яких він ставив власне слово й власну обіцянку. Він просуває наймаксималістськіший і недосяжний шлях до перемоги як єдиний шлях до миру — і це каже мені, що він зовсім не прагне миру.Колись Джей Ді Венс, нині віцепрезидент Сполучених Штатів, тоді сенатор, написав визначну колонку в The New York Times, зазначивши, що математика в Україні не сходиться. Той текст дав багатьом із нас надію, що хтось бачить світ нашими очима і розуміє, що ми переживаємо. Минуло понад два роки — і математика досі не сходиться. Почнімо з найелементарнішого питання: як двадцять п’ять мільйонів українців, половина з яких — пенсіонери, мають захищати п’ятсот мільйонів європейців від ста сорока мільйонів росіян? Вам не соромно?Від здобуття незалежності 1991 року Україна втратила понад половину населення. Тоді там жило п’ятдесят два мільйони. Сьогодні навіть за найоптимістичнішими оцінками — близько двадцяти п’яти мільйонів, і спад пришвидшується. Майже половина населення — пенсіонери, народжуваність катастрофічно низька, а війна забирає життя і проганяє тих, хто просто хоче жити. Лише торік померло майже втричі більше людей, ніж народилося, а в першому півріччі 2026-го стало гірше: померло вчетверо більше, ніж народилося. Додайте близько трьохсот тисяч офіційних емігрантів — а реальна цифра напевно значно вища — і за консервативними оцінками Україна щороку втрачає понад шістсот тисяч людей. За такого темпу за десять років населення може впасти далеко нижче двадцяти мільйонів.Це катастрофічні цифри. Війна зробила Україну місцем, де життя і надійне майбутнє дедалі більше здаються неможливими. Це проста арифметика — арифметика, яка показує, як моя країна зникає у вас на очах під теплі оплески людині на червоній доріжці, людині, яка вже восьмий рік при владі і завжди знаходить нову причину, чому війну ще не можна зупинити.Ця війна вбила українську економіку й українську демократію. Наведу ще трохи цієї цинічної, жорстокої арифметики. ЄС дає нам кредит за кредитом; наш зовнішній борг уже перевищив 110 відсотків ВВП; ми повністю залежимо від західних трансфертів — те, що назвали «донорномікою». Як записали на антикорупційних прослуховуваннях колишнього партнера Зеленського — нині втікача від звинувачень у корупції: «Економіка може почекати». Ми майже не створюємо доданої вартості; наш експорт задушений війною, тертям із країнами ЄС, занадто малими квотами.Ви самі це добре знаєте. Тож я питаю: про яку перемогу ми взагалі говоримо? Європа зараз фінансує виробництво дронів Володимира Зеленського ціною економіки цілої нації. У нашій країні більше немає науки, немає інновацій поза військовими; малий бізнес гине, великий виводить гроші, середній уже виїхав. Повторюю: ми такі самі, як ви. Коли я це описую, уявіть свою власну країну в такому стані.Я бачу, як ігнорують незручні українські голоси — голоси, яких стає більше — попри переслідування, погрози, незаконні санкції, кримінальні справи, знищення репутацій, таврування людей зрадниками лише тому, що ми говоримо проти війни. Як ми дійшли до того, що кожен, хто проти війни, вважається проросійським і антидемократичним? Почуйте чітко: мир не може бути проросійським. Мир — єдиний вихід із кризи, в якій ми всі тонемо, і насамперед український народ.Зеленський каже, що вимагатиме кращих умов миру. Але річ у тім, що ми втрачаємо країну, націю. Не буде людей, яким пропонувати ті кращі умови. І кожен із вас тут знає: воєнна поразка Росії неможлива. Ці ігри коштують надто дорого. Для моєї країни і для вашого майбутнього теж. Кращої умови для миру, ніж ЗАРАЗ, немає.Тут, у Європі, стало патріотичним мовчати про те, що відбувається всередині України. Закриті для чоловіків кордони перетворили життя на клітку для незліченних родин. Корупція колосального масштабу — масштабу, який ви просто не можете уявити — що сягає найближчого оточення президента, на тлі суцільної бідності ось-ось уб’є саму мотивацію опиратися Росії.Полювання на чоловіків, тортури в ТЦК, чоловіки, забиті на смерть працівниками мобілізації, а іноді вбиті власними командирами — усе це нагадує жорстоке гладіаторське видовище, в якому звичайні українці мають одну мету: вижити. Чоловіки тікають через гори й ріки; наші власні служби витягують тіла тих, хто не дійшов. А попереду — ще одна страшна зима без тепла і без світла.Вам розповідають про стійкість, гідність, незламний дух. Що з того, що я щойно описала, це відображає? Ігнорувати це страждання в ім’я великих ідей, ховати його за гарними словами — це нелюдськість. У темні часи найважче — лишатися людиною. І я знову нагадую: рано чи пізно кожного з нас пізнають за плодами, які ми приносимо сьогодні.Ви можете уявити себе, свої родини, своїх друзів на місці українців. Будь ласка, уявіть. Уявіть, що це нескінченно. Уявіть, що виходу немає, окрім як виживати так — поки медіа й антикорупційні органи день у день повідомляють про розкрадені мільйони й розкішне життя близьких до президента і влади.Війна Путіна невиправдана своєю жорстокістю й зневагою до людського життя. Рекорд Зеленського в демонтажі реформ, захисті корупційних мереж, обмані власного народу й піднесенні особистої влади над виживанням нації так само невиправданий. Один німецький інтелектуал сказав: «звертатися до обох реальностей — мінімальна вимога інтелектуальної чесності». Тож, будь ласка, чесно запитайте себе: чи справді ви вірите, що нескінченна гонка за накопиченням зброї дозволить Україні перемогти — без економіки і з населенням, яке рік у рік зменшується далеко нижче за російське?Коли ця війна почалася, ми стояли за цінності. Тепер ви стоїте за імена.Україна допомогла задати зразок суспільної мілітаризації, і деякі лідери на Заході його прийняли. Сьогодні в ЄС є ті, хто, здається, вірить, що мілітаризація економік і суспільств може стати відповіддю на політичні й економічні труднощі. Але постійне переозброєння вкупі з постійним вирощуванням образу ворога створює власну інерцію. Що більше суспільство готують до війни, то більший тиск виправдати цю підготовку. І рано чи пізно ця логіка ризикує породити саме той конфлікт, якому нібито запобігає.Тут, в ЄС, часто кажуть, що зроблено все можливе і винний лише Путін. Те, що зробив Путін — послав танки на Київ, окупував частини нашої землі, включно з моїм рідним регіоном, щодня запускає ракети й дрони — не має виправдання. Однак ми постійно звинувачуємо лише Путіна і не бачимо колоди у власному оці. Чи справді Захід зробив усе, щоб принести мир?Я бачу таке: погрози замість дипломатії; бажання знищити Росію, хоч би скільки українських життів це коштувало і як далеко деградувала Україна; і бажання продати якомога більше зброї.Зеленський на це погоджується — для нього економіка стала приватною кишенею. На це погоджуються лобісти війни і всі, хто якось на цьому заробить. Але як може погоджуватися більшість? Невже ви не розумієте, що ця війна не може тривати з тією самою інтенсивністю роками поспіль? Рано чи пізно вона виплеснеться за кордони України.Чи Європа справді зробила достатньо, щоб закінчити цю війну? Кожного, хто намагався говорити з Путіним, цькували й таврували як проросійського — від Орбана і Фіцо до самого президента Сполучених Штатів. Важко повірити, що в цивілізованому світі можуть панувати такі мілкі чорно-білі наративи — тим паче коли йдеться про війну, єдину війну в Європі.Так, Росія почала цю війну. Але її продовжують лобісти війни — ті, хто на ній заробляє. Це не я і не ви. Тож навіщо вам підтримувати цю бойню, цю війну на виснаження проти українців? Ви — законодавці. Ви знаєте: коли щось справді треба зробити, це роблять тихо.Що стоїть за величезною PR-кампанією мілітаризації в Німеччині? Невпевненість у власному курсі? Як поляки ставляться до перспективи воювати? Вони купують нерухомість в Іспанії та Італії. Чому войовничі британці й французи досі не стоять у лавах української армії? Питання відповідає само на себе. Бо коли справа доходить до справжньої війни — коли вибір між життям і смертю за ідею — багато хто нарешті зрозуміє хибність цього шляху мілітаризації, на якому український народ жертвують першим.Чи підуть ваші діти воювати?Один західний професор порадив студентові їхати на український фронт. Бачачи війну як голлівудський фільм, як більшість західників, студент підписав контракт. Потім знайшов пекло і благав його витягти. Професор відповів: кожен робить історію на своєму місці. Це ще одна історія про те, що тут, на Заході, люди просто не знають, що таке війна.Тож я запитаю прямо: чи готові ви, щоб ваші діти воювали — на справжньому фронті? Я не вірю, що готові. Я бачу, як важко європейцям прийняти навіть легкий дискомфорт у власному житті. Саме тому в нас напівсанкції. Саме тому торгівля з Росією триває.Ми вже на п’ятому році повномасштабної війни і на тринадцятому році війни в Європі, і стратегії тиску на Росію провалюються. Як кажуть у нас удома: їжачки кололися, плакали — і їли кактус далі.Час змінювати стратегію. Інакше не може бути, коли змінилися люди і обставини. Ситуація в Україні з кожним днем критичніша. Тож я питаю вас, законодавців: чому ви не змінюєте стратегію? Хтось має сказати прямо — дипломатії погроз не існує. Її просто немає.Чи можна дружити з Росією? Як українка, я не бачу можливості негайної дружби після болю, який ми пережили. Але чи мусимо ми далі вбивати одне одного? Одне — не бути друзями; зовсім інше — продовжувати вбивати. Росію можна стримувати й не дати повторити таку агресію — не війною, а розумом, дипломатією і людяністю. І надто багато людей саме від цих чеснот відмовилися в ході цієї війни.Щодня я дивлюся, як горять російські нафтобази. Буду чесною: як українка, я вважаю, що росіяни мають відчути, що таке війна. Але як людина, яка хоче миру, я розумію: ми лише вкусили Росію — і вся її лють падає на голови українців, поки Захід живе PR-ом і напівзаходами. Якщо Україна витримала найстрашнішу уявиму зиму і не впала — за західної підтримки — то чому має впасти Росія, країна, якій навіть не довелося позичати, щоб вести цю війну? Подумайте: наш борг — 110 відсотків ВВП, а Росії навіть не треба було брати позики.Колапс Росії неминучий лише в головах ідеалістів, незнайомих з економічними реаліями Росії й України. Я тут не для того, щоб захищати Росію чи їй лестити — але бажане мислення є пасткою, а в моєму домі ця пастка вимірюється тисячами життів. Бажане мислення сьогодні пофарбоване кольорами української крові. І кожна стаття теоретика-хрестоносця проти Росії — людини, яка часто ніколи не ступала ні в Росію, ні в Україну і черпає розуміння з соцмереж — це маленька трагедія, ознака деградації нашої цивілізації. Бо це не що інше, як безпідставне бажання, прибране так, щоб виправдати страшну війну на цьому континенті й щоденне страждання під нею.Тож я стою тут і благаю вас: перестаньте вірити мілким чорно-білим наративам, які вам доносять посланці Зеленського й активісти, фінансовані вашими ж лідерами. Це замкнене коло наративів, відірване від реальності, навіть не обмін інформацією — це жорстка вертикаль меседжів, своєрідна самоцензура, ніби ви хочете чути лише те, що вже хочете чути.Вам кажуть: Путін не поступиться. Треба тиснути сильніше! Це звучить так хоробро. На практиці це абсурд — бенкет під час чуми. Ця війна забрала сотні тисяч життів і зруйнувала мільйони родин; це спроба вижити всередині м’ясорубки. До Путіна треба підходити інакше — не сліпою силою. Це нескінченне видовище смерті ніколи не мало стати нормою.Лише сильний лідер може закінчити цю війну. Серця мільйонів сповнені вдячності Дональду Трампу за сміливість поставити під сумнів статус-кво, за якого український народ приречений. І все ж він зустрів надзвичайний спротив — спочатку від Володимира Зеленського, чиї соратники заробляють на цій війні через свої дронові компанії, а потім від європейських лідерів. Це не ті умови миру, колективно вирішили деякі європейські лідери — жоден із яких ніколи у власному житті не погодився б, щоб його країна і його родина пройшли через те, через що проходить Україна.Коли Зеленський балотувався в президенти, він казав, що стане перед Путіним на коліна, аби Путін не поставив на коліна Україну. Казав, що кожне життя важливе, що найважливіше — життя людей. І що якщо він не встигне закінчити війну, віддасть посаду тому, хто закінчить. Сьогодні він щотижня змінює умови миру: то вступ до НАТО, то повернення Криму, то кордони 1991 року, то членство в Євросоюзі — ніби все це досяжне одним порухом — то відмова відступати Донбас. Ця війна — не про територію.Російсько-українська війна кривава й безглузда. На цьому етапі величезне вбивство й руйнування чиняться нізащо. Якщо йдеться про те, щоб не пустити Україну в НАТО — це питання вже зняте зі столу. Якщо про захист демократії — наша демократія тепер така тендітна, що майже не відрізняється від будь-якого авторитарного режиму: жорстко обмежена свобода слова, ослаблені інституції, порушення базових конституційних прав, політичні переслідування і життя, які важать так само мало, як за будь-якої автократії. Якщо про усунення Зеленського від влади — він став її головним бенефіціаром: на межі втрати влади ще 2021-го він знайшов у війні спосіб процвітати, заробляючи на кожному її аспекті, накопичивши майже необмежену владу вдома й насолоджуючись міжнародною славою. А якщо про повернення територій, які завоювала Росія, — то Україна лише втрачає їх далі, а не повертає. Ця війна не має причини й виправдання тривати, окрім вигоди невеликих груп. І через неї Україна стоїть на межі зникнення.Я закликаю повернутися до дипломатії і до політики. Закликаю лідерів не боятися атак соцмереж. Я стою тут з однієї причини: хтось має говорити за український народ і хтось має боротися за нього — не за руїни, не за територію, не за медалі, а за людей. Підніміться над цими примітивними атаками. Будьте стратегами. Тримайте друзів близько, а ворогів — ще ближче. Щоразу, коли говорите про цю прокляту війну, пам’ятайте: у клітці нової європейської автократії сидять мільйони людей, які щодня моляться, щоб війна закінчилася. Нинішня стратегія не працює.Україна тепер у такому страшному стані, що не виживе без допомоги. І я теж колись закликала до цієї допомоги — до військової допомоги. Але тепер я бачу, як вона зникає в зручних руках, поки наше небо досі не закрите, поки дев’яносто три відсотки укриттів не готові повноцінно захистити нікого, а бідність і занепад женуть мільйони шукати долю за кордоном. Тож пам’ятаймо: можна заробляти на життя чимось іншим, ніж війна жменьки політиків. Змінимо стратегію, досягнемо миру й інвестуймо в мою країну. Будуймо там заводи, відновлюймо інфраструктуру, створюймо робочі місця й наповнюймо бюджет податками.66% українців хочуть миру якомога швидше, за останнім опитуванням Gallup. Ще 11% не змогли відповісти, ймовірно зі страху висловити справжню думку.Антивоєнні настрої дедалі більше заповнюють інтернет і суди, бо в Україні людей можуть засудити, санкціонувати чи назвати зрадниками просто за заклик до миру чи критику керівництва. Український інтернет повний голосів незгоди зі статус-кво — від волонтерів, блогерів і звичайних людей. Тим часом телебачення, контрольоване офісом Зеленського, подає війну як незмінну щоденну реальність, яка ніколи не закінчиться.Кожен, чий голос набирає значні перегляди, мусить захищатися. Найчастіше люди або їдуть із країни, або змінюють публічну позицію. Ви всі бачили жахливі кадри російської ракети по дитячій лікарні «Охматдит» у Києві в липні 2024-го. Чого ви можете не знати: після цього низка відомих українських блогерів — і україномовних, і російськомовних, з аудиторіями в мільйони — вийшла з посланням зупинити війну. Цитую: «Нам не потрібні кордони 1991 року, бо люди хочуть лише миру і спокою».Усіх цих блогерів викликали на розмови зі спецслужбами, де сказали, що це російська пропаганда. В мережі поширювали твердження, ніби блогерів підкупили. Майже всі після того замовкли, а одного змусили виїхати з країни.Для Зеленського слово правди — загроза. Як PR-професіонал він знає силу слів. Лише за три дні до цієї промови Володимир Зеленський підписав проти мене неконституційні санкції. Він стверджує, що за поширення «російської пропаганди». На практиці він санкціонує кожного, хто каже те, чого він не хоче чути. Багато його колишніх членів команди вже отримали те саме покарання за спротив війні й висловлювання проти корупції.Кількість звинувачень у державній зраді в країні також різко зросла.У 2015 році за всі злочини проти основ національної безпеки в Україні засудили загалом 73 людини. Від 2022-го оголошено понад 3500 підозр, і 1048 людей засуджено за державну зраду. Це цифри 2025 року; цього року вони мають бути вищими. Багато з цих справ стосуються людей, які просто говорили про мир. Невже образи з книжок і фільмів про Радянський Союз не оживають для вас?Тож щойно я скажу, що територіальні компроміси необхідні — фразу, яку висловлювали одні з найрозсудливіших людей на планеті, — я підпишу собі обвинувачення в державній зраді і вирок на 15 років або довічне. Тому я цього не скажу. Але нагадаю: у 2023-му The New York Times опублікував колонку під назвою «Україні не потрібна вся її територія, щоб перемогти Путіна», написану лауреатом Пулітцерівської премії Сержем Шмеманном.Шмеманн розпочав важливу дискусію, яку ми не продовжили. Ми проігнорували заклик почути його аргументи: «Повернена територія — не єдиний вимір перемоги в цій війні», — писав він тоді.Згадайте Фінляндію. Хто сьогодні скаже, що Фінляндія програла свою війну? Вона програла деякі битви — але виграла націю і майбутнє. Україна може стати ще однією Фінляндією. Україна може стати фронтиром між Заходом і Росією.Але нинішня стратегія штовхає нас зовсім іншою дорогою. Згадайте країну, в війну якої двадцять років лили трильйони доларів — країну, що потонула в корупції, чиї інституції ослабли, доки нарешті Кабул не впав талібам. Ви ведете Україну тією самою дорогою. Наші інституції гнуться під корупцією і самовпевненою автократією; наші люди тікають і втрачають віру; а Росія просувається далі. Навіщо ви це робите? Ми щодня без паузи втрачаємо територію і людей — а з ними й шанс на майбутнє.Тож скажу цілком ясно. Кожен, хто готовий воювати з Росією українською кров’ю, ігноруючи страждання звичайних людей, діє проти України і проти демократичних цінностей. Захищати політику Зеленського сьогодні — означає захищати статус-кво, який є афганським шляхом для України й історичним соромом для Заходу.Якщо ви справді хочете воювати з Росією — ідіть на фронт. Не цензуруйте українців, які закликають до миру. Сидіти зручно на Заході й атакувати тих, хто вимагає кінця бойні, не робить вас героєм. Це робить вас лицеміром.Немає жодного виправдання — жодного — для такої жахливої втрати життя й людського капіталу. Жодна ідея, хоч би яка велика, і жодна стратегія, хоч би яка хитра, не варті нації, з якої витекла половина людей, покоління дітей, які не вміють читати, родин, стертих одним вибухом, і майбутнього, згаслого, не встигнувши початися. Коли нарешті підіб’ють рахунки, мірятимуть не здобутою чи втраченою територією, не поставленою зброєю і не оплесками на червоних доріжках. Мірятимуть життями — дітьми, які так і не навчилися, батьками, які не повернулися, країною, якій дозволили зникнути, поки світ відвертався і називав це рішучістю. Історія не спитає, як голосно ми аплодували. Вона спитає, що ми врятували.Бо написано: «По плодах їхніх пізнаєте їх. Не може добре дерево родити плоди лихі, ані погане дерево родити плоди добрі». Тож нехай кожен із нас чесно подивиться на плід, який приносимо сьогодні. І оберемо — поки ще є час обирати — плід миру.Я закликаю всіх європейських політиків сьогодні об’єднатися навколо справи миру, допомогти закінчити цю страшну російсько-українську війну і повернути стабільність і безпеку нашому континенту. Це, а не підбурювання до війни і моральне позування, — шлях до успішного майбутнього і поклик нашого покоління політиків.Насамкінець дозвольте подякувати «Альтернативі для Німеччини» і особливо Тіно Хрупаллі за те, що приїхав аж із Берліна взяти участь у заході, і особисто доктору Гансу Нойгоффу за те, що запросив мене сюди і просував ідею обговорення шляхів до миру в Європі. Це найправильніша річ, яку сьогодні можна зробити.
Дякую.” Юлія Мендель
https://www.facebook.com/share/v/1J8a8jaZ9Y/
Саме тому її виступ мав особливу вагу. Це був не голос опозиціонера з-за кордону і не слова російського пропагандиста. Це був голос людини, яка бачила систему зсередини.
Найпотужніша частина промови Мендель — цифри. Вона стверджує, що в Україні сьогодні проживає щонайбільше 25 мільйонів людей, і майже половина з них — пенсіонери. З моменту незалежності 1991 року країна втратила більше половини населення (тоді було 52 мільйони). Народжуваність катастрофічно низька. У 2025 році померло майже втричі більше людей, ніж народилося. У першій половині 2026-го — уже в чотири рази. Офіційна еміграція — сотні тисяч, реальна, за її оцінками, значно вища. Щорічні втрати (смертність + виїзд) перевищують 600 тисяч. За такого темпу через десять років населення може впасти нижче 20 мільйонів.
«Це проста арифметика, — каже Мендель. — Арифметика, яка показує, як моя країна зникає просто на ваших очах під гучні оплески людині на червоній доріжці. Людині, яка при владі вже восьмий рік і щоразу знаходить нову причину, чому війна ще не може закінчитися».
Вона описує повсякденність: дефіцит лікарів, школи, які часто не працюють, люди, які щоранку розраховують маршрут на роботу так, щоб не потрапити під обстріл. На фронті — «інша реальність». Жінки готують їжу і збирають одяг для солдатів, передають через волонтерів, бо «офіційними каналами це точно зникне». А на фронті сини і чоловіки іноді змушені купувати те, що матері самі ж і відправили. Громади утримують армію і водночас намагаються вижити самі.
Третя частина країни, за її словами, перетворилася на пекло: близько 20 % території окуповано, ще 10 % — гарячий фронт. «Подумайте, — звертається вона до європейських політиків, — як довго решта 70 % зможе витримувати цю відкриту і незагоєну рану».
Мендель стверджує, що з 2022 року існувало щонайменше кілька реальних можливостей для переговорів — від Стамбульських домовленостей до пізніших посередницьких формул, деякі з яких так і залишилися «за кадром». За її словами, Зеленський відхиляв навіть ті варіанти, у яких давав слово. Він, на її думку, свідомо обрав максимально жорсткий і недосяжний шлях як єдиний можливий.
«Багато хто хоче знищити Росію більше, ніж врятувати Україну», — повторює вона двічі. Західні експерти й ЗМІ роками пишуть про «швидкий розпад Росії». Ці прогнози звучать уже чверть століття. Ціною цього очікування стає Україна. Ніхто з тих, хто пише такі статті, не погодився б жити в країні, яка проходить через таке пекло заради «великої ідеї».
Мендель прямо каже: Зеленський і його оточення мають фінансову і політичну вигоду від продовження війни. Щойно конфлікт закінчиться — закінчиться і їхня політична кар’єра. Тому «червоні доріжки» важливіші за мир.
Леон Вайнстайн подає виступ Мендель як момент істини. Він перекладає ключові фрагменти російською, підкреслює демографічні цифри, корупцію і тезу про «знищення Росії важливіше за порятунок України». Його коментар різкий і оціночний: оточення Зеленського він називає «жахливим, відчайдушно підлим, смердючим злом», мотивованим грошима і необмеженою владою. Назва відео — «Конец комедианта» — прямий натяк на політичний фінал Зеленського, який колись прийшов до влади як комік.
Вайнстайн майже не наводить контраргументів. Для нього слова Мендель — доказ того, що західна підтримка війни вже давно відірвалася від інтересів самих українців.
Виступ Мендель має кілька безсумнівних сильних сторін. Демографічна криза України — це не пропаганда. Незалежні оцінки (ООН, Інститут демографії, західні аналітичні центри) підтверджують стрімке скорочення населення, низьку народжуваність і масовий відтік. Проблеми корупції, неефективності мобілізації, виснаження економіки і розриву між фронтом і тилом теж реальні й давно обговорюються всередині України. Питання «хто реально зацікавлений у затягуванні війни» — легітимне.
Водночас є серйозні слабкі місця. Цифра «25 мільйонів» нижча за багато офіційних і незалежних оцінок. Твердження про «п’ять і більше відхилених мирних угод» важко перевірити — деталі переговорів часто конфіденційні, а інтерпретації різняться. Мендель працювала всередині системи, яку зараз критикує. Це піднімає питання: чому вона мовчала раніше і чому заговорила саме зараз?
Найбільший політичний мінус — майданчик. AfD має стійку репутацію партії з проросійськими симпатіями в частині фракції. Організатор заходу Ганс Нойгоф у минулому брав участь у заходах, пов’язаних із Віктором Медведчуком. Для значної частини української і європейської аудиторії це автоматично компрометує будь-яке повідомлення, навіть якщо окремі тези справедливі. Київ використав санкції, щоб заблокувати фізичну присутність Мендель, і цим лише підсилив її наратив про «заборону говорити про мир».
Виступ Мендель і відео Вайнстайна вписуються в ширшу тенденцію 2025–2026 років. Після кількох років тотальної мобілізації ресурсів і уваги Заходу все більше голосів — як всередині України, так і за її межами — починають ставити питання не тільки про «перемогу», а про ціну цієї перемоги. Демографія, економіка, соціальна тканина країни піддаються надзвичайному тиску. Одночасно російська агресія залишається першопричиною. Будь-яка розмова про мир без урахування цього факту ризикує перетворитися на капітуляцію.
Мендель намагається розвести ці два рівні: визнати, що Росія почала війну, але стверджувати, що її продовження вже не служить інтересам України. Чи вдалося їй це зробити переконливо — питання відкрите. Для частини аудиторії її слова звучать як зрада. Для іншої — як довгоочікувана чесність.
Питання, яке вона поставила європейським політикам, залишається без відповіді: скільки ще Україна може платити за стратегію, в якій порятунок країни стоїть на другому місці після «покарання Росії»? Відповідь на це питання визначатиме не лише майбутнє України, а й те, як Європа буде виглядати через десять-п’ятнадцять років.