Поки країна живе в умовах повномасштабної війни, повітряних тривог, атак по енергетиці, мобілізації та постійної готовності реагувати на надзвичайні ситуації, українцям пропонують ще одне нововведення — «право на інформаційний спокій». Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук заявив, що у вихідний та неробочий час роботодавці не повинні турбувати працівників. Звучить красиво. Але є одне «але»: війна не працює за графіком «понеділок — п’ятниця, 9:00 — 18:00».
І саме тому за гучною та привабливою назвою виникає ціла низка незручних запитань.
Що саме вважатиметься «турбуванням»?
Чи можна буде роботодавцю написати працівникові повідомлення в месенджері?
А зателефонувати, якщо сталася аварія?
А якщо підприємство працює цілодобово?
А якщо йдеться про критичну інфраструктуру?
А якщо працівник сам перебуває на чергуванні?
І головне — наскільки ця ініціатива взагалі відповідає реаліям країни, яка четвертий рік живе у стані повномасштабної війни?
Ідея захистити працівника від постійних дзвінків і повідомлень після завершення робочого дня сама по собі не виглядає дивною.
Навпаки.
У цивілізованих трудових відносинах людина повинна мати право відпочивати. Постійна доступність працівника, коли начальник може написати о 23:00, у неділю чи під час відпустки, справді може перетворитися на проблему.
Але Україна сьогодні — не звичайна країна мирного часу.
У нас підприємства можуть отримувати повідомлення про аварії посеред ночі. Енергетики працюють під обстрілами. Медики виходять на зміну незалежно від того, який сьогодні день тижня. Рятувальники не можуть сказати пожежі: «Вибачте, сьогодні мій вихідний». Військово-промисловий сектор, транспорт, зв’язок, критична інфраструктура та ціла низка інших сфер також не можуть просто натиснути кнопку «не турбувати».
Саме тому будь-яка нова трудова норма під час війни повинна бути максимально чіткою.
Бо між захистом права людини на відпочинок і бюрократичним абсурдом — іноді лише один невдалий пункт закону.
І тут виникає ще цікавіший момент.
Чинне законодавство вже містить правила щодо роботи у вихідні дні. Держпраці зазначає, що залучення працівника до роботи у вихідний має оформлюватися відповідним наказом, а законодавство передбачає визначені випадки та порядок такого залучення.
Водночас воєнний стан суттєво змінив правила організації праці.
Зокрема, Закон №2136-IX передбачає особливості режиму роботи під час воєнного стану, а для працівників критичної інфраструктури нормальна тривалість робочого часу за певних умов може бути збільшена до 60 годин на тиждень. Також закон дозволяє встановлювати п’ятиденний або шестиденний робочий тиждень та змінює застосування низки норм Кодексу законів про працю.
Тобто держава вже має спеціальний правовий режим для роботи в умовах війни.
Тоді виникає просте питання:
що саме нового пропонують додати до цієї системи?
Саме тут починається найцікавіше.
Бо слово «турбувати» — поняття дуже широке.
Повідомлення начальника: «Завтра о 9:00 на нараду» — турбування?
Повідомлення про аварію — турбування?
Запитання колезі, якщо працівник випадково залишив важливий документ, — турбування?
Дзвінок бухгалтеру через термінову проблему із зарплатами — турбування?
А якщо працівник працює у сфері, де його обов’язки передбачають чергування?
У сучасному світі робоча комунікація давно вийшла за межі телефонної розмови. Є Viber, Telegram, WhatsApp, електронна пошта, корпоративні системи, службові чати.
Тому законодавець має визначити не красиве поняття «інформаційного спокою», а чіткі правила.
Інакше замість захисту працівника можемо отримати нову бюрократичну головоломку.
Уявімо звичайне українське підприємство.
Вночі відбувається аварія.
Відповідальний працівник перебуває вдома.
Керівник телефонує й повідомляє про проблему.
Чи порушив він право працівника на «інформаційний спокій»?
А тепер інша ситуація.
Підприємство забезпечує життєдіяльність міста. Від роботи конкретного фахівця залежить функціонування системи водопостачання, теплопостачання або електропостачання.
Чи має керівник чекати до ранку?
Очевидно, що ні.
Саме тому будь-які нові правила повинні мати чіткі винятки для аварійних ситуацій, чергувань, критичної інфраструктури, надзвичайних ситуацій та інших випадків, коли зв’язок із працівником об’єктивно необхідний.
Право працівника «відключитися» від роботи — не вигадка.
У світі давно обговорюють так зване right to disconnect — право працівника не бути постійно доступним для роботодавця поза робочим часом.
Проблема виникла разом із цифровізацією.
Смартфон перетворив робоче місце на річ, яку людина фактично носить у кишені.
Робочий день закінчився, а повідомлення продовжують надходити.
«Терміново».
«Є питання».
«Передзвони».
«Глянь пошту».
«Треба буквально на хвилинку».
І ця «хвилинка» може тривати весь вечір.
Тому сама ідея захистити особистий час працівника має цілком зрозумілу логіку.
Але перенести мирну модель трудових відносин у країну, яка перебуває у стані війни, без адаптації до реальності — означає створити потенційно більше проблем, ніж вирішити.
Найбільша проблема таких заяв — не сама ідея.
Проблема виникає тоді, коли суспільству презентують красивий лозунг замість зрозумілого механізму.
Українцям зараз потрібні не просто гучні формулювання про «інформаційний спокій».
Їм потрібні відповіді:
- хто саме має право телефонувати працівнику у вихідний;
- у яких випадках це дозволено;
- що вважатиметься порушенням;
- яка відповідальність роботодавця;
- як працюватимуть винятки під час війни;
- що робити з аварійними ситуаціями;
- як регулюватиметься робота критичної інфраструктури;
- як ці правила співвідноситимуться з чинним законодавством про працю під час воєнного стану.
Без цих відповідей «право на інформаційний спокій» залишається насамперед красивою політичною назвою.
У країні, де сирена може пролунати о третій годині ночі, де лікар може отримати виклик після завершення зміни, де енергетик може бути змушений їхати на аварію після ракетного удару, а рятувальник працює тоді, коли інші ховаються в укриття, поняття «неробочого часу» має особливий зміст.
Тому дискусія про право людини на відпочинок — потрібна.
Але ще потрібніше — не перетворювати її на чергову декларацію, яка красиво звучить у заголовку, але незрозуміло працює на практиці.
Бо українці й без того отримують достатньо трешу.
Їм потрібні не нові гучні слова.
Їм потрібні нормальні, зрозумілі та реально працюючі правила — особливо тоді, коли країна живе у війні.