На Тернопільщині перед судом постане директор психоневрологічного інтернату. За версією слідства, він використовував уразливий стан підопічних, фактично перетворюючи їхню працю на джерело власного заробітку. Людей відправляли на будівництва, міські цвинтарі та до приватних господарств, а гроші за виконану роботу, як стверджують правоохоронці, отримував керівник закладу.
Ця історія звучить моторошно саме тому, що йдеться не про далеке минуле і не про якийсь кримінальний сюжет із минулого століття. Події, за даними слідства, відбувалися у XXI столітті — у закладі, де люди мали перебувати під захистом і отримувати необхідний догляд.
Натомість, за версією правоохоронців, їх могли використовувати як дешеву робочу силу.
За матеріалами справи, підопічних психоневрологічного інтернату залучали до різних робіт.
Людей відправляли на будівельні об’єкти, міські цвинтарі, а також до приватних домоволодінь місцевих жителів. Серед робіт, про які йдеться у матеріалах слідства, — розвантаження транспорту, перенесення будівельних матеріалів та сільськогосподарські роботи на присадибних ділянках.
Схема, яку описують правоохоронці, виглядала простою: замовники нібито безпосередньо зверталися до директора, домовлялися про характер роботи, її оплату та час виконання.
Після отримання грошей керівник дозволяв підопічним залишити територію установи.
Але найважливіше — за саму працю, за даними слідства, платили не людям, які її виконували.
За одного підопічного замовники нібито сплачували від 150 до 450 гривень за день. Ці кошти, як стверджують правоохоронці, директор забирав собі.
Тобто люди працювали — а гроші за їхню працю, за версією слідства, отримував той, хто мав забезпечувати їхні права та безпеку.
На цьому, за даними слідства, історія не закінчувалася.
Правоохоронці стверджують, що як покарання підопічних могли замикати у дерев’яній конструкції, яка зачинялася із зовнішнього боку на засув.
Людей, за версією слідства, утримували там тривалий час, називаючи це «карантином». Фактично це означало обмеження можливості вільно пересуватися.
І саме тут ця справа виходить далеко за межі історії про незаконне використання праці.
Йдеться про людей, які через стан здоров’я та перебування в інституційному закладі перебували в особливо залежному становищі.
Саме використання уразливого стану людини з метою експлуатації українське законодавство відносить до ознак торгівлі людьми. Закон України «Про протидію торгівлі людьми» діє з 2011 року та визначає правові механізми запобігання таким злочинам, захисту постраждалих і притягнення винних до відповідальності.
Торгівлю людьми часто уявляють як злочин, пов’язаний із нелегальним переправленням людей за кордон або сексуальною експлуатацією.
Але реальність значно ширша.
Експлуатація може мати й іншу форму — примусову працю, коли людина через залежність, обман, погрози, шантаж або використання її уразливого стану фактично позбавляється можливості вільно розпоряджатися власною працею.
Саме тому історія з Тернопільщини має бути сигналом не лише для правоохоронців. Вона змушує поставити незручне питання: де проходить межа між допомогою людині та її експлуатацією — і що відбувається, коли той, хто має захищати залежну людину, сам стає джерелом небезпеки?
20 вересня 2011 року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про протидію торгівлі людьми». Документ визначив основні правові механізми протидії цьому злочину та передбачив систему захисту людей, які постраждали від експлуатації.
За законодавством, людина, якій офіційно встановлено статус постраждалої від торгівлі людьми, має право, зокрема, на безоплатну медичну, психологічну, соціальну та правову допомогу, тимчасове розміщення за відповідних умов, одноразову матеріальну допомогу, а також сприяння у працевлаштуванні та професійній підготовці.
Тобто держава має не лише карати тих, хто експлуатує людей, а й допомагати самим постраждалим повернутися до нормального життя.
Але жоден закон не працює автоматично.
Важливо, щоб людина, яка опинилася в ситуації експлуатації, могла розпізнати небезпеку, знала свої права та мала реальний доступ до допомоги.
Сучасна торгівля людьми далеко не завжди починається з кримінальної сцени чи підозрілої зустрічі.
Іноді все стартує зі звичайного оголошення в соцмережах або повідомлення в месенджері.
«Робота без досвіду».
«Висока зарплата».
«Безкоштовний виїзд».
«Легкі гроші».
«Документи оформимо самі».
Небезпечними сигналами можуть бути відсутність чітких умов працевлаштування, небажання називати справжнього роботодавця, вимога передати оригінали документів, прохання приховати поїздку від близьких, борги за «дорогу» чи проживання, а також будь-які спроби позбавити людину контролю над власними документами, пересуванням або заробленими коштами.
Особливо вразливими залишаються діти та люди, які через життєві обставини, стан здоров’я, матеріальну залежність або перебування в закритих чи інституційних установах не можуть самостійно захистити себе.
Найнебезпечніше — коли експлуатацію маскують під «звичайну роботу»
Саме тут і полягає одна з головних проблем.
Людину можуть не бити. Їй можуть навіть не погрожувати безпосередньо.
Їй можуть просто сказати, що вона «повинна відпрацювати».
Або що гроші «поки що зберігатимуться у керівника».
Або що вона «сама погодилася».
Або що покарання у вигляді ізоляції — це нібито дисциплінарний захід.
Але добровільність роботи неможливо оцінювати лише за формальними словами, особливо коли людина перебуває у залежному становищі.
Саме тому подібні справи потребують не поверхового погляду, а ретельного розслідування кожної обставини.
У липні 2026 року директору повідомили про підозру у торгівлі людьми. Наразі обвинувальний акт передали до суду. Йому інкримінують торгівлю людьми за ч. 2 ст. 149 КК України, а також незаконне позбавлення волі двох або більше осіб, вчинене протягом тривалого часу — ч. 2 ст. 146 КК України.
Досудове розслідування проводили слідчі ГУНП у Тернопільській області за оперативного супроводу Управління міграційної поліції.
Водночас важливо: обвинувачення — це не вирок. Остаточну правову оцінку діям директора має надати суд, а його вина повинна бути доведена у встановленому законом порядку.
Але незалежно від майбутнього рішення суду ця справа вже ставить перед суспільством дуже серйозне питання.
Якщо людина, яка залежить від допомоги держави, опиняється у ситуації, коли її працю продають, гроші забирають, а за непокору її можуть замкнути, — це вже не питання «порядку» чи «дисципліни». Це питання людської гідності та права на свободу.
Рабство не завжди має кайдани.
Іноді воно може мати форму робочого дня на цвинтарі, кількох сотень гривень, які отримує хтось інший, та дверей, замкнених зовні.
І саме тому торгівля людьми — це проблема не минулого.
Вона може існувати поруч. Там, де найменше очікуєш її побачити.