У грудні 2022 року, коли Україна вже майже рік вела криваву війну з рф за своє існування, Ангела Меркель дала велике інтерв’ю Die Zeit. Жінка, яка 16 років правила Німеччиною, нарешті заговорила. І те, що вона сказала, стало холодним душем для всіх, хто досі вірив у «європейські цінності» як у щось більше, ніж красиві слова.
«Мінські угоди були спробою дати Україні час», — визнала Меркель. Тобто Берлін і Париж свідомо підписували документ, який жодна зі сторін не збиралася виконувати повноцінно. Головне — заморозити конфлікт, щоб Україна могла переозброїтися, а Європа — продовжити вигідно торгувати з Росією. Класична realpolitik, замаскована під миротворчість.
Визнання, яке запізнилося на роки
Меркель визнала, що Заходу треба було швидше реагувати на агресивність Росії. Вона критикувала саму себе за недостатні витрати на оборону. Але щодо Nord Stream 2 лишилася непохитною: це, мовляв, економічний проєкт, і Україна сама хотіла залишатися транзитером.
Ця позиція досі вражає своєю цинічною відвертістю. Після анексії Криму, збиття MH17, війни на Донбасі Німеччина свідомо збільшувала залежність від російських енергоносіїв. «Зміни через торгівлю» (Wandel durch Handel) на практиці означало: ми будемо годувати дракона, сподіваючись, що він стане вегетаріанцем. Дракон став більшим і голоднішим.
Європа гралася з Україною як з іграшкою
Найгостріша проблема не лише в пані Меркель. Це системна хвороба європейської політики останніх десятиліть.
Франція та Німеччина роками вважали Україну розмінною монетою у своїх стосунках з Росією. «Нормандський формат», Мінські угоди, постійні заклики «виконувати домовленості» — усе це було не про мир, а про те, щоб Україна не дратувала Путіна занадто сильно. Поки Київ виконував роль буфера, Берлін отримував дешевий газ, Париж — політичну вагу, а вся Європа — ілюзію стабільності.
Україна для них була зручним «східним сусідом», якого можна було:
- Тримати в сірій зоні між Європою та Росією;
- Використовувати як ринок збуту та дешеву робочу силу;
- Змушувати до поступок у переговорах, які Росія ніколи не збиралася виконувати.
Коли ж Путін пішов на повномасштабне вторгнення, Європа раптом згадала про «європейські цінності». Але навіть тоді допомога надходила дозовано — рівно стільки, щоб Україна не програла, але й не перемогла надто швидко. Бо перемога України означала б визнання провалу попередньої політики умиротворення, перегляд енергетичних стратегій і, головне, — втрату спокою для європейських еліт.
Німеччина десятиліттями будувала свою економічну модель на російському газі. Франція мріяла про «стратегічну автономію» Європи і бачила в діалозі з Москвою шанс посилити свої позиції. Італія, Австрія, Угорщина та інші просто хотіли дешевого ресурсу і стабільних цін на електроенергію. Україна в цій схемі була не суб’єктом, а об’єктом. Іграшкою.
Наслідки політики «стабільності за будь-яку ціну»
Сьогодні ми маємо те, до чого ця політика закономірно призвела:
- Десятки тисяч убитих українців;
- Зруйновані міста;
- Мільйони біженців (частина з яких стала проблемою для тієї ж Німеччини);
- Енергетичну кризу в Європі, яку самі європейці собі й влаштували.
Пані Меркель у своєму інтерв’ю намагалася зберегти обличчя. Вона говорила про контекст часу, про те, що «тоді всі так вважали». Але правда жорсткіша: європейські лідери свідомо жертвували довгостроковою безпекою континенту заради короткострокових економічних вигод і політичного комфорту.
Особливо цинічно це виглядає на тлі міграційної кризи 2015 року, яку Меркель також захищає. Тоді Європа відкрила двері для мільйонів, керуючись гуманізмом. А от коли йдеться про реальну безпеку на східному фланзі — там пріоритетом став «діалог» з агресором.
Чому це важливо для України зараз
Поки європейські політики знову говорять про «переговори» і «компроміси», ми маємо пам’ятати урок Меркель: для багатьох у Європі Україна — не союзник у боротьбі за свободу, а проблема, яку треба «врегулювати» так, щоб це не сильно вдарило по їхніх гаманцях і комфорті.
Європейські партнери не є нашими ворогами. Але вони й не безкорисливі друзі. Вони — егоїстичні гравці, які діють у власних національних інтересах. І українські інтереси для них часто були другорядними.
Саме тому Україна має вести політику максимального прагматизму: вимагати не милості, а чітких гарантій безпеки, реального озброєння, а не «стільки, щоб не програти». Бо довіряти Європі після Мінська, Nord Stream і десятиліть умиротворення — це не наївність, це вже злочинна недбалість.
Меркель сказала правду, якої багато хто боявся почути. Європа гралася з Україною. Гра закінчилася. Тепер час платити по рахунках — і не лише Україні.