Сьогодні минає рівно сім років із дня, коли Володимир Зеленський офіційно став Президентом України. У 2019 році мільйони українців голосували не просто за нового політика — вони голосували проти старої системи, корупції, кумівства та «договорняків», які десятиліттями роз’їдали державу зсередини.
Тоді зі сцени лунало гучне: «Кожен з нас — президент». Людям обіцяли чесну владу, справедливість та кінець епохи недоторканних. Але через сім років дедалі більше українців ставлять незручне питання: чи справді система змінилася, чи просто змінилися прізвища тих, хто опинився біля владного корита?
Особливо цинічно на тлі війни виглядають корупційні скандали в оборонній сфері. Коли одні українці гинуть на фронті, інші — заробляють на армії. Країну шокували історії із закупівлями продуктів для ЗСУ за завищеними цінами, схемами навколо постачання пального, питної води та боєприпасів через сумнівні фірми-прокладки. І це в той момент, коли волонтери по всій країні буквально «скидаються» на дрони, автівки та аптечки для військових.
Ще один удар по репутації влади — постійні скандали всередині президентської команди. Депутати від Слуга народу регулярно ставали фігурантами кримінальних проваджень, корупційних розслідувань та гучних затримань. Хабарі за землю, торгівля впливом, махінації з державними контрактами, схеми з виїздом чоловіків за кордон під час війни — усе це остаточно зруйнувало образ «нових облич», які нібито мали очистити владу.
Окреме питання — роль Офіс Президента України, який за роки президентства Зеленського перетворився на головний центр політичного впливу в країні. Антикорупційні активісти та журналісти неодноразово заявляли про існування касти «недоторканних», до яких правоохоронна система чомусь не може або не хоче дотягнутися. Одним із найгучніших символів цієї проблеми залишається Олег Татаров, навколо якого роками не стихають скандали та публічні претензії.
Іронія в тому, що влада, яка прийшла під прапором боротьби зі «старими елітами», дедалі більше почала нагадувати ту саму систему, яку колись обіцяла зламати. Українцям говорили про прозорість — натомість вони побачили закритість. Обіцяли справедливість — але суспільство й далі спостерігає вибірковість покарань. Обіцяли «весну посадок» — але гучні корупційні історії часто завершуються інформаційним шумом без реальних вироків.
Безумовно, повномасштабна війна стала колосальним викликом для держави та особисто для Зеленського. Президент змінився — із шоумена та політика мирного часу він перетворився на міжнародного представника країни у війні проти Росії. Але навіть війна не може бути індульгенцією для корупції та безкарності.
Через сім років після інавгурації головне питання залишається відкритим: чи справді «кожен з нас — президент», чи для більшості українців залишилася лише роль мовчазних спостерігачів за тим, як влада вкотре віддаляється від людей?