Поки держава звітує про підтримку економіки, реальний сектор опинився у пастці, якої не бачили десятиліттями. Мобілізація, масова еміграція та демографічна прірва вимили з країни робочі руки. Але замість того, щоб створювати умови для повернення українців або гідно оцінювати працю тих, хто залишився, бізнес змушений іти на відчайдушний і фінансово болючий крок — імпорт мігрантів.
Сьогодні легалізація одного іноземного робітника — це не просто папірець, а справжній бюрократичний квест, що обходиться компанії у 40 тисяч гривень. Ба більше, найм іноземця тепер на 25-30% дорожчий, ніж утримання українського фахівця.
Проте логіка капіталу невблаганна: вакансії у будівництві, логістиці та переробній промисловості «горять». Щоб верстати не зупинилися, а будови не перетворилися на довгобуди, роботодавці готові переплачувати за робочу силу з Бангладеш, Пакистану чи Таджикистану.
Ситуація виглядає як абсурдний трилер. Україна, яка роками була донором робочої сили для Європи, сама перетворюється на «імпортера». У списку країн, звідки вже активно завозять людей — понад 70 держав, включаючи Афганістан, Ірак та Індію. Лише громадяни Бангладеш вже отримали 599 дозволів на роботу.
Чому це критично?
-
Залежність: Ми стаємо критично залежними від зовнішнього ресурсу замість відновлення власного людського потенціалу.
-
Вимивання коштів: Бізнес витрачає мільйони на легалізацію та адаптацію іноземців, замість інвестицій у модернізацію або підвищення зарплат місцевим.
-
Тиша від влади: Замість системної стратегії повернення мільйонів українців з-за кордону, ми чуємо лише про можливе спрощення правил для мігрантів у майбутньому.
Найбільший кадровий голод відчувається там, де потрібна важка фізична праця. Але якщо сьогодні ми замінюємо будівельника чи вантажника мігрантом, то хто завтра замінить українського інженера, лікаря чи вчителя?
Бізнес виживає як може, закриваючи діри в штатному розписі за будь-яку ціну. Але для держави це тривожний дзвін. Якщо процедури легалізації спростять, а потік мігрантів зросте, структура українського суспільства та ринку праці зміниться назавжди. І питання лише в тому, чи готова Україна до такої «нової реальності», де свій працівник стає дефіцитною розкішшю, а іноземець — дорогою необхідністю.
Чи не час нарешті звернути увагу на тих, хто ще тут, поки вони остаточно не стали «зайвими» на власному святі праці?
Як ви вважаєте, чи має держава надати бізнесу пільги для утримання саме українських кадрів, чи масовий заїзд іноземців — це вже неминучий сценарій?