Президент Володимир Зеленський рідко буває таким відвертим, як у своїй останній заяві про візит до Києва представників адміністрації Дональда Трампа — Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера. Замість того, щоб привітати потенційний прорив у переговорах чи хоча б продемонструвати дипломатичну ввічливість, глава держави фактично заявив: «Не робіть із цього сенсації. Їм це потрібно більше, ніж нам». І додав, що постійні поїздки американців до Москви без зупинки в Києві — це неповага.
Здавалося б, звичайна риторика. Але в контексті війни, яка забрала вже сотні тисяч життів і перетворила мільйони українців на біженців, ці слова звучать не просто цинічно. Вони звучать як визнання: мир для пересічного українця та солдата на фронті — це не головний пріоритет української влади.
«Не треба робити з візиту Кушнера і Віткоффа якоїсь особливої сенсації, тому що ми з ними на контакті, по-перше. Друга історія, я вважаю, що їхній приїзд потрібен не нам, а потрібен їм. Чому? Тому що це не повага їздити в Москву і не приїжджати в Київ», — Зеленський.
Він також підкреслив, що українська сторона може зустрічатися з представниками Трампа і в інших країнах. Тобто Київ готовий грати в гру «ми не в просяках», навіть коли йдеться про можливе припинення вогню.
Стіва Віткоффа, близького друга Трампа та впливового бізнесмена, і Джареда Кушнера, колишнього старшого радника президента США, не можна назвати випадковими візитерами. Вони — не просто «представники Трампа». Це люди, які мають прямі канали комунікації з Білим домом і, ймовірно, мандат на пошук компромісів. Їхній приїзд до Києва після, як стверджує Зеленський, численних поїздок до Москви міг би стати сигналом, що Вашингтон серйозно налаштований на завершення війни. Але президент вирішив знецінити подію.
Замість «дякуємо за увагу до України» ми почули: «Це їм потрібніше».
Тут починається найцікавіше й найнеприємніше.
Автор тексту, який ліг в основу цієї статті, влучно підмітив: «Як це не дивно, але мир потрібен в першу чергу пересічним українцям, військовим на фронті, а не “їм, а не нам”, як зазначає Зеленський». І далі — ще жорсткіше: «Зі слів Зеленського можна зрозуміти, що пересічним українцям мир не потрібен».
Це не перебільшення. Це логічний висновок із президентської риторики.
Коли глава держави каже, що візит «потрібен їм», він фактично переводить мирні переговори в категорію «послуга американцям». Ніби припинення обстрілів, повернення полонених, відновлення економіки та нормальне життя для мільйонів — це не українська потреба, а американська примха. Ніби хлопці в окопах під Бахмутом чи Авдіївкою, матері, які ховають синів, і сім’ї, які втратили домівки, — це статистика, а не головні зацікавлені сторони.
Це не просто тактична недоречність. Це стратегічна помилка сприйняття. Війна триває вже четвертий рік. Втома суспільства колосальна. Соціологічні дані (навіть ті, що публікує влада) показують: значна частина українців готова до переговорів, якщо вони принесуть реальне припинення вогню. Але замість цього ми чуємо від президента: «Не робіть сенсації». Ніби мир — це не питання виживання нації, а питання піару.
Зеленський дорікає американцям неповагою: їздять до Москви, а до Києва — ні. Але давайте назвемо речі своїми іменами. Якщо адміністрація Трампа справді веде паралельні переговори з обома сторонами, це класична дипломатія великої держави. Вона не зобов’язана підлаштовуватися під емоції Києва. Тим більше, коли Київ сам роками декларував «ніяких переговорів без повної перемоги», а потім опинився в ситуації, коли перемога на полі бою виглядає дедалі менш реальною.
Замість того, щоб використати візит Віткоффа та Кушнера як важіль для реальних поступок — гарантії безпеки, замороження конфлікту на вигідних умовах, економічну допомогу — президент вирішив публічно «поставити їх на місце». Мовляв, це ви до нас приїхали, а не ми до вас.
Така позиція може подобатися радикальним патріотам у телеграм-каналах. Але вона точно не подобається матері, яка чекає сина з передової, і фермеру, який втратив землю під обстрілами. Для них мир — це не питання «хто кому потрібніший». Це питання життя і смерті.
По-перше, вона демонструє розрив між владою та суспільством. Президент, який колись обіцяв «закінчити війну», тепер говорить про мирні ініціативи як про щось, що потрібне «їм». По-друге, вона послаблює позиції України в очах нового американського керівництва. Трамп не любить, коли його людей публічно принижують. По-третє, вона дає кремлівській пропаганді чудовий матеріал: «Бачите? Навіть Зеленський визнає, що Київ не хоче миру».
Найгірше — це сигнал власному народу. Коли президент каже «це потрібно їм», він мимоволі каже українцям: «Ваша втома, ваші втрати, ваше бажання жити — не головне». Головне — зберегти обличчя, не «зробити сенсацію» і продовжити гру в «ми ні від кого не залежимо».
Заява Зеленського — не просто невдала формулювання. Це вікно в мислення влади, яка вже четвертий рік існує в паралельній реальності, де «перемога» важливіша за життя людей. Де візит впливових американців — це не шанс на мир, а питання «хто кому потрібніший».
Пересічні українці та військові на фронті давно зрозуміли просту істину: мир потрібен нам. Не «їм». Не для піару. Не для того, щоб довести, хто кого поважає.
І якщо президент цього не розуміє — або робить вигляд, що не розуміє, — то проблема вже не в американських візитерах. Проблема в тому, хто саме керує країною в момент, коли кожен день без миру коштує нових могил.