7 квітня 2026 року «Економічна правда» та «Українська правда» опублікували матеріал, який не просто шокує — він б’є в саме серце того, що ми називаємо «українською владою». Аналіз понад 51 тисячі декларацій топчиновників за 2025 рік виявив: 83 посадовці задекларували 108 об’єктів нерухомості за кордоном, придбаних після лютого 2022-го. З них 25 об’єктів — саме у 2025-му, коли росіяни щодня бомбили наші міста, а ЗСУ тримали фронт ціною тисяч життів.
Це не «окремі випадки». Це система. Судді, прокурори, народні депутати, поліцейські та митники — ті, хто присягав служити народу, — тихо, легально й методично виводять активи туди, де немає ракет і блекаутів. І найгірше: вони навіть не ховаються. Просто оформлюють на дружин, дітей і чесно звітують перед НАЗК. Мовляв, «все прозоро».
Але прозорість — це не виправдання моральної зради.
Українські Судді — беззаперечні лідери ринку «дистанційної нерухомості». 41 об’єкт — майже половина всього. Далі йдуть прокурори (14 покупок), нардепи (10), представники поліції та митниці. Географія красномовна: Болгарія (28 об’єктів), Іспанія (16), Польща (14), Туреччина (11), Румунія (8), США (7). Двадцять країн загалом. Від сонячних берегів Середземного моря до американських передмість — українська влада голосує гаманцем за «краще там, ніж тут».
Конкретні приклади б’ють сильніше за статистику.
Народний депутат України від «Слуги народу» Юрій Корявченков (той самий «Юзик» з «Кварталу 95») ще у січні 2025-го оформив на дружину Тетяну квартиру в Іспанії площею 91 м² за понад 6,5 млн грн. Саме тоді, коли вся країна стежила за контрнаступом і блекаутами. Кредит? Оренда? Не важливо. Важливо, що «слуга народу» вже має куди евакуюватися, якщо раптом «Слуга» програє вибори чи росіяни підійдуть ближче.
Суддя Дергачівського районного суду Харківської області Олександра Пруднікова — регіон, який щодня обстрілюють. У вересні 2025-го її дочка купила квартиру в Іспанії на 104 м². Офіційна зарплата судді — трохи більше 965 тис. грн на рік. Але дочка вже має європейську нерухомість. Звідки гроші? «Законні доходи», звісно.
А судді Господарського суду Києва Зіневич і Дупляк? Будинки в США на 27 млн і 13 млн грн відповідно. Поки кияни сидять без світла, служителі Феміди будують собі фортеці за океаном.
Давайте називати речі своїми іменами. Це не просто нерухомість. Це план Б для тих, хто мав би бути планом А для країни у війні.
Поки 19-річні хлопці на передовій мерзнуть в окопах і гинуть за Бахмут чи Покровськ, топчиновники купують квадратні метри в Болгарії та Іспанії. Поки волонтери збирають на дрони й тепловізори, судді з Харківщини реєструють квартири на дітей. Поки звичайні українці платять податки, які йдуть на армію, — еліта диверсифікує ризики.
Це не корупція в класичному сенсі (хоча НАБУ й СБУ мали б перевірити джерела коштів — зарплати суддів і прокурорів не завжди тягнуть на іспанські апартаменти). Це гірше. Це моральна капітуляція. Це визнання: «Ми не віримо, що Україна переможе. Або не хочемо бути тут, коли переможе».
Десять років тому ми кричали про «регіоналів», які купували вілли в Італії та Лондоні. Сьогодні ті самі схеми — тільки під жовто-блакитним прапором і з новим поколінням «слуг». Війна не змінила систему. Вона просто зробила її цинічнішою.
Найстрашніше — легальність. НАЗК приймає декларації, суспільство бурчить у соцмережах — і все. Жодних наслідків. Жодного публічного осуду від президента, від Ради, від «Слуги народу». Мовчання — це згода. Згода на те, що держава — це не спільний дім, а бізнес-проєкт для обраних.
Кожна така покупка — це удар по довірі. Довірі, без якої неможлива мобілізація, податки, перемога. Коли солдат на фронті бачить, що суддя, який мав би саджати ухильників, сам будує гніздо в Іспанії, — він запитує: «За що я воюю?»
Коли волонтер, який здав останню тисячу на ЗСУ, дізнається, що прокурор купує квартиру в Туреччині, — він втрачає віру в державу.
Це не просто «дистанційна нерухомість». Це дистанційна влада. Влада, яка фізично і морально віддаляється від народу.
По-перше, НАЗК, НАБУ та СБУ мають не просто «взяти до відома». Кожного з цих 83 — на перевірку. Звідки кошти? Чи є конфлікт інтересів? Чи не отримували вони «подарунків» від бізнесу, який вони регулюють?
По-друге, суспільство має вимагати публічного реєстру. Імен, посад, країн, цін. Не приховувати за «аналізом 51 тисячі декларацій».
По-третє, політичні партії — особливо «Слуга народу» — мають очистити ряди. Інакше наступні вибори стануть референдумом не про мир, а про те, чи хочемо ми таку еліту.
Висновок простий і жорсткий. Поки ми ховаємо героїв на кладовищах, частина нашої влади вже ховає свої гроші — і, ймовірно, себе — за кордоном. Вони не з нами. Вони — над нами. І над нами — в прямому сенсі, на відстані тисяч кілометрів.
Якщо це не зрадництво довіри, то що тоді?
Час ставити питання не лише «хто купив?», а й «чому ми це терпимо?».
Матеріал базується на даних «Економічної правди» та «Української правди» від 7 квітня 2026 року.