Те, що раніше називали «мобілізацією», а насправді виявилося звичайним концтабором на території Закарпаття, нарешті отримало офіційне підтвердження від Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця. Він перестав мовчати. Перестав заплющувати очі. І те, що він показав, шокує навіть тих, хто вже давно звик до свавілля ТЦК.
У Ужгородському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) людей тримають в умовах, які важко назвати інакше, ніж катуванням гідності. За даними омбудсмена, затриманим забирають телефони — тобто відрізають від світу, від родин, від адвокатів. Класичний прийом, щоб людина не могла поскаржитися і залишилася повністю у владі «охоронців».
Але це лише початок. На 40–60 осіб — три кружки і вісім металевих тарілок. Люди змушені їсти по черзі з одного посуду, без жодної обробки. Без мийки. Без санітарії. Це не армія, це середньовічна антисанітарія, де навіть голодний в’язень у нацистському таборі мав би більше шансів не підхопити гепатит.
Гігієна? Жартуєте? Один туалет і один душ на шістдесят людей. Без постільної білизни. Спати на голих нарах чи підлозі — норма. Це не «тимчасове утримання». Це свідоме приниження людини, яку держава вирішила вважати «м’ясом» для фронту.
Найгірше — не самі умови. Найгірше те, що це відбувається під прикриттям правоохоронців. ТЦК вже давно перетворилися на паралельну репресивну машину, де закон — це те, що скаже місцевий «командир». А Лубінець, який роками спостерігав за цим безладом, нарешті зважився сказати вголос: досить.
У ТЦК ігнорували очевидні хвороби. На фото — чоловік із явною фізичною вадою, яку неможливо не помітити, однак його продовжували утримувати.
Вдалося врятувати життя одного із утримуваних – чоловік декілька днів просив про допомогу. Лише під час візиту йому викликали швидку та госпіталізували із загрозою життю.
Чому саме зараз? Бо навіть йому стало соромно мовчати, коли з’являються фотографії й свідчення, від яких мороз по шкірі. Бо навіть омбудсмен зрозумів: якщо й далі закривати очі, то скоро вся країна дізнається, що в тилу ми будуємо не «фортецю», а концтабори для власних громадян.
Це не про «ухилянтів». Це про людей, яких хапають на вулицях, у кав’ярнях, у церквах — без повісток, без пояснень, без суду. А потім тримають у бруді, голоді й приниженні, щоб «зламати» і відправити на фронт. Метод, гідний 1937-го, а не європейської країни 2026 року.
Дмитре Лубінцю, дякуємо, що нарешті перестали «мовчати та закривати очі». Але одних заяв замало. Тепер потрібні конкретні кримінальні справи проти керівництва Ужгородського ТЦК, проти тих, хто віддавав накази про ці «умови утримання». І головне — системна реформа всієї мобілізаційної машини, яка перетворилася на годівницю для садистів у формі.
Поки що маємо лише один висновок: якщо держава дозволяє таке з власними громадянами в тилу, то про яку «боротьбу за свободу» ми взагалі говоримо?