Cпільна українсько-польська експедиція завершила пошуково-ексгумаційні роботи в селі Угли Сарненського району Рівненської області. Результат виявився для польської сторони вкрай незручним: масових захоронень жертв Волинської трагедії 1943 року не знайдено. Обстежено понад 1000 квадратних метрів території, включаючи колишнє німецьке євангелістське кладовище та прилеглі ділянки, на які роками вказувала польська громадськість як на місце «масової могили поляків».
Знайшли лише:
- місце колишньої сільської каплиці;
- цивільні німецькі поховання кінця XIX — початку XX століття;
- одне одиничне поховання чоловіка, обставини та дата смерті якого ще потребують додаткового дослідження.
Міністерство культури України, КП «Доля» (Львівська облрада) та партнери з Поморського медичного університету (Польща) підтвердили: масових поховань немає.
Польські очікування vs реальність
Пошуки ініціювала голова товариства «Польсько-українське примирення» Кароліна Романовська. Роками вона стверджувала, що в Углах поховані десятки (за деякими версіями — до 70) поляків і українців, убитих у травні 1943 року. Зокрема, згадувалася дата 12 травня і нібито поховання її прадіда, який тоді був війтом села. Польська сторона наполягала: саме тут — одне з ключових місць «різанини УПА».
Українська влада пішла назустріч: у 2025 році надали дозвіл, роботи узгодили в межах Українсько-польської робочої групи з питань історичної пам’яті, профінансували з українського бюджету, забезпечили безпеку поліції та ДСНС. Президентські домовленості Зеленського та польського керівництва також сприяли процесу.
І що в підсумку? Нічого, що підтверджувало б масштабні масові поховання саме поляків від рук українців. Замість «братської могили» — старі німецькі цивільні могили та сліди каплиці. Це не перший подібний випадок, коли гучні польські заяви про «тисячі жертв у конкретному місці» розбиваються об археологічні факти.
Волинська трагедія: правда складніша за міфи
Волинські події 1943–1944 років — одна з найтрагічніших сторінок українсько-польської історії. Жертви були з обох боків: польське цивільне населення страждало від атак УПА та селянських загонів, українці — від польських формувань (АК, самооборона, пізніше — комуністичні репресії). Загальна кількість жертв з польського боку оцінюється в десятки тисяч (різні історики називають від 40 до 100 тис.), з українського — значно менше, але теж тисячі.
Але саме польська сторона десятиліттями будувала наратив «геноциду поляків УПА», перетворюючи складний міжетнічний конфлікт часів війни на інструмент політичного тиску. У Варшаві Волинь часто використовують для блокування історичного діалогу, вимагання «визнання геноциду», обмеження ексгумацій з українського боку чи навіть для спекуляцій у контексті сучасної підтримки України.
Тепер же, коли українська сторона відкрито допускає спільні розкопки і фінансує їх, а результат — «масових поховань не виявлено», це ставить незручні питання до польських активістів і політиків:
- Наскільки точними були «свідчення очевидців» і родинні перекази, на які спиралася Романовська?
- Чи не перетворили окремі трагічні епізоди (вбивства цивільних) на міф про «масові братські могили» для політичної мобілізації?
- Чому польська громадськість так часто говорить про «тисячі» в конкретних селах, а розкопки дають одиничні чи зовсім нульові результати?
Діалог чи маніпуляція пам’яттю?
Заступник міністра культури України Іван Вербицький зазначив: «Україна і Польща разом працюють, щоб встановити правду… Така співпраця допомагає зміцнювати довіру». Звучать красиво. Але правда — це не тільки вшанування польських жертв (що Україна готова робити), а й визнання того, що УПА боролася проти двох тоталітарних режимів — нацистського і радянського, що конфлікт мав двосторонній характер і що польська сторона теж має свої «скелети в шафі» (різанина в Павлокомі, Гута Пеняцька, акції проти українського населення на Холмщині тощо).
Поки польські ЗМІ та політики продовжують використовувати Волинь як батіг проти України, навіть у часи, коли українці проливають кров на фронті проти спільного ворога, такі розкопки стають лакмусовим папірцем. Якщо результат не влаштовує — його або замовчують, або починають шукати «нові місця».
Угли показали: науковий підхід і відкритість дають результат. Масових поховань там, де їх десятиліттями шукали, немає. Це не заперечує трагедію в цілому, але сильно підриває міфологізовану версію, якою користуються окремі польські кола.
Історична правда не повинна служити політиці. Ні українській, ні польській. Але коли одна сторона постійно вимагає «правди» і «ексгумацій», а коли отримує — мовчить або шукає виправдання, це вже не про пам’ять жертв. Це про маніпуляцію.
Спільні розкопки — правильний крок. Але діалог буде справжнім лише тоді, коли обидві сторони готові приймати не лише зручні, а й незручні факти. Угли стали ще одним таким фактом.