Президент, який ще вчора ігнорував Верховну Раду, як неіснуючу структуру, сьогодні в прямому ефірі погрожує народним депутатам: або голосуйте як я скажу, або пакуйте рюкзаки на фронт. Це вже не втрата впливу — це повний крах авторитету. Те, про що ЗМІ писали роками, нарешті стало очевидним навіть для найвідданіших «слуг»: Володимир Зеленський більше не контролює свою монобільшість. І замість того, щоб визнати поразку, він обрав найгірший варіант — шантаж війною.
14–15 березня 2026 року, під час чергової зустрічі з журналістами, Зеленський видав фразу, яку вже розбирають на цитати по всіх телеканалах:
«Народним депутатам доведеться або служити в парламенті згідно з українським законодавством, або я готовий проговорювати з представниками парламенту закон щодо змін до мобілізації, щоб депутати могли піти на фронт. Якщо не служиш державі в парламенті, то служи державі на фронті. Це мій підхід».
Звучить красиво. Патріотично. По-воєнному. Але насправді це класичний ультиматум людини, яка втратила важелі управління. Депутати відмовилися голосувати за чергові «вигідні Зеленському» закони? Не проблема. Просто відправимо їх «служити державі» в окопах. Особливо цинічно це лунає на тлі чуток, що вже до 40 нардепів готові скласти мандати саме для того, аби не брати участь у тому цирку, який відбувається в Раді. Вони не хочуть бути маріонетками — і президент пропонує їм єдиний вихід: стати гарматним м’ясом.
Це той самий Зеленський, який роками не з’являвся на засіданнях, не відповідав на депутатські запити, ігнорував фракцію, як набридлу родичку. Тепер, коли ті самі депутати почали платити йому тією ж монетою — ігнорувати його «вказівки», — він раптом згадав про «служіння державі». Гігієна подвійних стандартів на найвищому рівні.
Але найгостріше тут — особиста історія самого президента. У 2014–2015 роках, під час першої хвилі мобілізації після анексії Криму та початку війни на Донбасі, Володимиру Зеленському, тоді ще шоумену та продюсеру, надіслали чотири повістки до військового комісаріату (за даними Міноборони України від квітня 2019 року: 15.04.2014, 23.06.2014, 15.08.2014, 10.05.2015). Він був визнаний придатним до служби, але жодного разу не з’явився у військкоматі за викликом. Повістки надсилали за адресою прописки в Кривому Розі, де жила його мати, — і Зеленський просто їх ігнорував. Службу в ЗСУ не проходив, на мобілізацію не призивався. Тоді це не завадило йому пізніше стати верховним головнокомандувачем і вимагати від інших «служити державі на фронті».
Реакція не забарилася. Депутати, які досі мовчали, нарешті заговорили вголос. Криза у Верховній Раді вже не прихована — вона кричить з кожного мікрофона. Проблеми з голосуваннями, тотальна відсутність дисципліни, масові настрої на вихід — все це вже не «інсайди», а відкрита правда. І замість того, щоб президент сам вийшов і пояснив ситуацію, на екрани кинувся Давид Арахамія. Глава фракції «Слуга народу» бігає по провладних телеканалах і, червоніючи, пояснює: «Ви неправильно зрозуміли, президент не погрожував, це просто…». Просто що? Просто «діалог»? Просто «пропозиція»? Просто чергова спроба відмазати шефа, бо сам Зеленський і його пресслужба чомусь мовчать.
Ось це найцікавіше. Коли спалахує черговий скандал із тиском на парламент, гасити пожежу виходять не президент і не його офіційні представники. Гасить васал. Арахамія грає роль пожежника при Зеленському, який сам уже не ризикує з’являтися на місці пожежі. Це не просто «недопорозуміння». Це симптом: глава держави настільки відірвався від своєї ж фракції, що навіть пояснювати його слова доводиться іншим.
Поки що ми спостерігаємо класичну картину розпаду влади, яка ще вчора виглядала монолітною. Монобільшість, яку Зеленський сам створив під себе, тепер демонструє зуби. Депутати, яких він роками тримав на короткому повідку, раптом згадали, що вони — не його особиста охорона, а народні обранці. І замість діалогу президент пропонує їм фронт. Це не лідерство. Це паніка.
Особливо гостро це б’є по суспільству. Люди, які воюють на передовій, дивляться на це і думають: «А чому президент, який сам ігнорував повістки в 2014–2015, тепер погрожує депутатам окопами за непокору?» Чому замість реформ і компромісів — шантаж мобілізацією? Чому під час воєнного стану, коли виборів немає і парламент має працювати, єдиний аргумент влади — «або голосуйте, або йдіть вмирати»?
Зеленський сам загнав себе в пастку. Він втратив вплив не вчора — він втрачав його поступово, ігноруючи Раду, ігноруючи фракцію, ігноруючи реальність. Тепер, коли депутати відповіли взаємністю, він обрав не перемовини, а залякування. І це вже не просто політична криза. Це демонстрація того, що «слуга народу» перетворився на «слугу фронту» — для всіх, крім самого президента, який свого часу обрав інший шлях.
Питання тепер не в тому, чи підуть депутати на фронт. Питання в тому, скільки ще часу українці будуть терпіти владу, яка замість керувати — погрожує, замість діалогу — шантажує, а замість відповідальності — відправляє васалів пояснювати «ви неправильно зрозуміли». І при цьому забуває про власну біографію з чотирма ігнорованими повістками.
Монобільшість тріщить по швах. І цього разу Зеленський уже не зможе просто вимкнути мікрофон і сказати «далі буде». Далі вже настало. І воно пахне не перемогою, а розвалом.