Україна продовжує жити в паралельній реальності, де корупційні схеми на державних мільярдах розкриваються НАБУ, а їхні головні бенефіціари замість відповідальності йдуть до суду захищати “честь і гідність”. 5 березня 2026 року Печерський районний суд Києва зареєстрував позов співвласника студії “Квартал 95” Тимура Міндіча проти народного депутата від “Голосу” Ярослава Железняка. Предмет позову – класичний: захист честі, гідності та ділової репутації. Символічна сума моральної компенсації – всього 200 гривень. Але справжня мета цього позову очевидна: залякати одного з небагатьох нардепів, який системно розкопує корупцію в енергетиці та доводить зв’язки наближених до президента бізнесменів з державними схемами.
Ярослав Железняк не став мовчати. У своєму пості у Facebook він іронічно відреагував: “Я ж сподіваюсь захист честі та гідності фігуранта НАБУ та організатора найбільшої корупційної оборудки цікавить більше ніж захист української енергетики, тож приїде на засідання суду особисто з Тель-Авіва? Якраз з САП проведе очну дискусію на тему застави”. Ця репліка – не просто тролінг. Вона б’є в саме серце проблеми: Міндіч, якого НАБУ називає ключовим організатором схеми відмивання сотень мільйонів доларів в “Енергоатомі”, вже рік переховується за кордоном (переважно в Ізраїлі), а Вищий антикорупційний суд заочно обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без права на заставу – бо знайти його неможливо.
Тімур Міндіч – не просто бізнесмен. Він співвласник студії “Квартал 95”, яка роками була основним медійним та розважальним активом Володимира Зеленського. Навіть після обрання Зеленського президентом зв’язки не зникли: Міндіч регулярно з’являвся в Офісі Президента, а його ім’я фігурувало в контексті “соратників” Банкової. Після скандалу з обшуками НАБУ 10 листопада 2025 року студія “Квартал 95” поспішила відхреститися: мовляв, Міндіч не бере участі в діяльності студії. Але це не скасовує фактів: саме його НАБУ називає “Карлсоном” на плівках, де фігурують схеми вимагання відкатів від постачальників “Енергоатому”.
Операція “Мідас” НАБУ та САП викрила злочинну організацію, яка, за версією слідства, контролювала державну компанію “Енергоатом” через довірених осіб, вимагала хабарі та відмивала гроші через підпільний офіс у центрі Києва. Через цей офіс, за даними слідства, пройшло щонайменше 100 мільйонів доларів. П’ятьох учасників затримали, інші – включно з Міндічем – втекли. Вищий антикорупційний суд заочно арештував бізнесмена, призначивши державного адвоката, бо зв’язатися з ним не вдалося.
Железняк системно розкопував цю історію ще з жовтня 2025 року. Він оприлюднив розслідування про діамантовий бізнес Міндіча в Росії (компанія New Diamond Technology, пов’язана з офшорами до грудня 2024 року), можливе відмивання коштів через іноземні структури та навіть натякав на інтерес ФБР США до цих схем. Саме Железняк подав заяви до ДБР та СБУ, які потім передали матеріали до НАБУ. Його розслідування стали каталізатором для “Мідасу”.
Позов Міндіча до Печерського суду – не випадковість. Цей суд давно відомий як “кишеня” для владних структур та олігархів: саме тут розглядають найрезонансніші справи про “захист честі”, які часто закінчуються мільйонними компенсаціями на користь позивачів або тиском на медіа. Міндіч обрав саме цей суд, хоча живе в Ізраїлі, а його інтереси в Україні давно під арештом (квартири в Києві та Дніпрі).
Це класична тактика “SLAPP-позовів” (Strategic Lawsuit Against Public Participation) – судові позови, спрямовані не на перемогу, а на залякування критики. Міндіч вимагає “захисту репутації”, але уникає будь-якої публічної дискусії по суті: чому він втік перед обшуками? Чому на плівках НАБУ його голос обговорює відмивання? Чому він досі не повернувся, попри готовність “сісти у в’язницю за чесну заставу”, як він заявляв у розмові з Олексієм Гончаренком?
Железняк у відповідь прямо запрошує: приїдь на суд, дай пояснення САП і НАБУ. Але Міндіч, ймовірно, не приїде. Він воліє вести “дискусію” через адвокатів у закритому режимі, поки його адвокати намагаються оскаржити арешт майна чи перевести справу в іншу площину.
Ця історія – не про персональний конфлікт Міндіча та Железняка. Це про те, чи здатна українська влада та судова система притягнути до відповідальності тих, хто роками годувався з держбюджету через енергетичні схеми. Поки Міндіч ховається в Тель-Авіві, а його позов розглядає Печерський суд, суспільство бачить: для “своїх” – заочний арешт без застави, для критиків – позови про “честь”.
Якщо Железняк програє (або справа затягнеться на роки), це стане сигналом: не чіпайте наближених до влади, бо вони завжди знайдуть спосіб повернути удар. Якщо ж справа розвалиться або Міндіч з’явиться в суді – це стане прецедентом справжньої відповідальності.
Поки що маємо класичну картину: корупціонер судиться з викривачем, а держава мовчить. Суспільство чекає не 200 гривень компенсації, а реальних вироків. Інакше “захист честі” Міндіча стане черговим доказом, що в Україні честь і гідність – це привілей для тих, хто має доступ до Банкової, а не для тих, хто захищає державні мільярди.