Володимир Золкін — це обличчя сучасної української медіа-войни: чоловік, який годинами “допитує” російських полонених у прямих ефірах, збирає мільйони переглядів і позиціонує себе як патріота та борця з кремлівською пропагандою. Але за даними депутата ВР Ярослава Железняка “Залізний Нардеп”, за яскравою картинкою ховається інша історія — історія миліціонера, який у 2010 році вбив людину дошкою по голові, переслідував жертву з мотиву помсти, а потім вийшов на волю через 7 років замість 14. Ця біографія ставить гостре питання: як людина з вироком за умисне вбивство групою осіб стала одним із символів українського опору?
11 липня 2010 року, близько 5-ї ранку, біля розважального центру “Формула” в селі Петропавлівська Борщагівка під Києвом спалахнув конфлікт. Підставою стало підозра в крадіжці годинника в дівчини — класична п’яна сварка молодих компаній. Золкін, тоді ще діючий співробітник міліції Києво-Святошинського РВ УМВС Київської області, разом зі своїм приятелем вступив у бійку з трьома хлопцями.
Перша сутичка закінчилася. Потерпілий (за деякими джерелами — курсант Національної кадемії внутрішніх справ, прізвище Когут) разом зі знайомим пішов у бік АЗС “Лукойл”. Але Золкін вирішив, що справа не закінчена. Мотив — помста. Він сів у авто випадкового водія, наздогнав жертву, вийшов і знову напав. Друг прибіг слідом, вирвав дерев’яну дошку з піддону і завдав два удари по потилиці. Потім обидва продовжили бити лежачого чоловіка кулаками та ногами по голові й тілу — десятки ударів, поки той не перестав подавати ознаки життя.
Судово-медична експертиза констатувала тяжку черепно-мозкову травму, крововиливи в мозок, набряк — смерть на місці. Києво-Святошинський районний суд у листопаді 2014 року кваліфікував дії як умисне вбивство групою осіб (ч. 2 ст. 115 КК України). Золкін отримав 14 років суворого режиму, спільник Сергій Голубков — 13 років. Вирок підтвердили апеляція та Верховний Суд.
Це не “самооборона після нападу”, як Золкін іноді натякає в інтерв’ю. Це переслідування, помста і жорстоке побиття вже лежачого, беззахисного людини. Особливий цинізм — Золкін на той момент був правоохоронцем, носив посвідчення, яке, за свідченнями, намагався використати для тиску на учасників конфлікту.
Золкін відбував покарання в Менській виправній колонії №91 — спеціалізованій установі для колишніх працівників МВС. У січні 2017 року (через ≈6,5–7 років фактичного ув’язнення) його умовнодостроково звільнили.
Характеристика, яку подавала адміністрація колонії, вважається як зразковий “портрет каяття”:
- Погашене одне стягнення, більше порушень немає.
- Добросовісно працює на благоустрій.
- З жовтня 2015 року — помічник старости православної церкви при колонії, отримав заохочення за будівництво храму.
- Відвідує культурно-масові заходи, ввічливий з адміністрацією, не конфліктує з засудженими.
- Має дружину, доньку, підтримує зв’язки з рідними, будує “позитивні плани на майбутнє”.
Суд задовольнив клопотання. Золкін вийшов.
Тут криється ключова критика: як людина, засуджена за звіряче групове вбивство, отримує УДО вже через половину терміну? У 2010–2017 роках українська пенітенціарна система (особливо для “своїх” — колишніх міліціонерів) часто демонструвала вибірковість. Менська колонія — це не звичайна зона, а місце з відносно м’яким режимом, спортзалами, церквою та “соціальними ліфтами” для тих, хто вміє демонструвати “розкаяння”. Характеристика виглядає ідеально виписаною — ніби зразок для підручника “як вийти раніше”.
Чи було це справедливим щодо родини загиблого? Чи отримала сім’я жертви хоча б моральне відчуття, що покарання відбуто повною мірою? Сумнівно.
Після звільнення Володимир Золкін швидко адаптувався: працював агітатором у партії Шарія (так, того самого), потім — військовий кореспондент, а з 2022 року — один із найпопулярніших інтерв’юерів російських полонених. Його канал — мільйони переглядів, проєкт “Іщи своїх” при МВС, нагороди, статус “голосу правди“.
Але минуле не зникає. Критики ставлять прості питання:
- Чи може людина, яка вбила з мотиву помсти дошкою по голові, бути моральним авторитетом у війні проти агресора?
- Чи не є його нинішня діяльність викупом провини перед системою, яка його “відпустила” раніше терміну?
- Чому суспільство так легко забуває про загиблого хлопця біля АЗС, але готове прощати “своєму” вбивці, якщо він тепер “правильно” говорить про росіян?
Золкін сам неодноразово відповідав: “Усі знають, що я сидів“, “Готовий показати вироки”, “Це було давно”. Але “давно” не стирає факту: 14 років за умисне вбивство — це не дрібниця, а вирок за навмисне позбавлення життя.
У країні, де триває війна за виживання, моральні стандарти не повинні бути гнучкими. Якщо ми засуджуємо росіян за воєнні злочини, то маємо бути послідовними й щодо власних. Золкін — не “герой”, який “виправдався”. Він — людина з важким кримінальним минулим, яка отримала другий шанс завдяки системі, що часто рятує “своїх”. Чи заслуговує ця людина на безумовну довіру як голос нації — велике питання.
Поки що відповідь дає саме життя: мільйони переглядів, нагороди, ефіри. Але десь там, у 2010-му, біля заправки “Лукойл” залишився мертвий хлопець — і його історія не має зникати лише тому, що його вбивця навчився гарно говорити в камеру.