Хрещений батько “на удальонці”. Як система Єрмака пережила свого творця
Обшуки НАБУ та САП у квартирі Андрія Єрмака, його емоційна заява про готовність “йти на передову”, а ввечері — указ президента Зеленського про звільнення. “Перезавантаження Офісу президента” — так це назвали офіційно. Але чи справді система, яку Єрмак будував понад п’ять років, розвалилася разом із його підписом під заявою про відставку?
Минуло понад два місяці. Політичні та бізнесові кола досі шепочуться: де Єрмак? Чи справді він зник? Чи “віцепрезидент” лише змінив кабінет — з Банкової на “удальонку”, зберігши ключові важелі?
Українська правда не чекала офіційних коментарів. Ми знайшли його. Не в окопах, не за кордоном і не в Службі зовнішньої розвідки (як дехто фантазував). Андрій Єрмак досі в Києві. Веде жорстко дисциплінований, майже монаший спосіб життя: щодня — дві години в спортзалі, мінімум публічності, максимум контролю над собою і оточенням.
Але головне — він не зник з радарів влади.
- 27 січня 2026 року — зустріч із Олександром Камишиним, радником президента з питань стратегічних галузей промисловості та колишнім міністром. Камишин згодом підтвердив факт спілкування, але “не пам’ятає деталей” і запевнив, що оборони це “не стосується”.
- Кінець січня — тригодинна зустріч із Рустамом Умєровим, секретарем РНБО, у його житловому комплексі.
- Фіксувалися контакти з послом України в Ізраїлі та іншими фігурами, які раніше входили до ближнього кола “єрмаківських”.
Люди Єрмака нікуди не поділися. Вони й досі сидять на ключових посадах — від силового блоку до економічних відомств. Для багатьох це прямий сигнал: публічне віддалення від першої особи не означає втрату впливу. Система, побудована на особистій лояльності, дружбі та контролі потоків, не розсипалася за одну ніч. Вона просто пішла в тінь.
З іншого боку — обшуки. Справа “Мідас”, підозри в енергетичній корупції, інтерес до будинку в кооперативі “Династія”. Перспектива кримінальної справи для людини, яка п’ять років була другою особою держави, — це не жарт. Навіть для Зеленського це був би надто високий ризик: втратити не просто керівника ОП, а близького друга й архітектора всієї вертикалі.
Саме тому відставка виглядає вимушеною. Джерела в оточенні президента описують її як “самозбереження”: тиск силовиків, внутрішній бунт у фракції, загроза розвалу більшості. Єрмак, за свідченнями, до останнього не вірив, що його підуть. Коли ж попросили заяву — влаштував президенту півгодинну істерику з докорами й звинуваченнями. Класичні стадії горя: заперечення, гнів, торг… і, здається, ще не прийняття.
Але чи справді це кінець?
Після звільнення Єрмак відновив адвокатський статус — вперше за шість років. Тепер він оскаржує дії НАБУ та САП уже юридично, а не з кабінету на Банковій. Це не схоже на людину, яка пішла “на передову” (Міноборони офіційно спростувало: звернення до ТЦК не було). Це схоже на людину, яка готується до довгої війни — але вже не гарячої, а юридичної та закулісної.
Питання, яке досі висить у повітрі: чи зміг Зеленський справді вирватися з-під “єрмаківського” сценарію? Чи нова команда в ОП — це лише декорація, а реальні рішення досі узгоджуються “на удальонці”?
Система, яку будували роками, не зникає за указом. Вона або трансформується, або йде в глибоку тінь — і чекає свого часу. Поки що тінь довга. І в ній досі чути знайомий голос.
Михайло Ткач, для “Української правди” (за матеріалами власного розслідування, джерел у владі та документуванням подій)