У невеликому містечку на Кіровоградщині одна людина щодня творить неможливе — годує, лікує і дає надію сотням безпритульних тварин. Це історія про те, що любов вимірюється не словами, а вчинками.
Вулиця Соборна в Голованівську. Звичайна адреса, яка давно перестала бути просто точкою на карті. Тут, у скромному будинку, розташований притулок «Чотири лапи» — місце, де 461 пара очей щодня зустрічає світанок з надією. Надією на їжу, тепло, турботу. Надією на те, що їх не залишать.
Господиня цього неймовірного місця — Світлана Ткачук. Жінка, яка давно вже не рахує свій час годинами чи днями. Вона рахує його мішками корму, порціями ліків, кількістю врятованих життів. За її плечима — понад 5000 тварин, яких вона витягла з лап смерті з 2014 року. П’ять тисяч історій про порятунок, біль, надію та безумовну любов.
Уявіть собі ранок у Голованівську. За вікном мінус 18. Вітер пронизує до кісток. Світло може зникнути будь-якої миті. А десь високо в небі — потенційна загроза ракетного удару. Але Світлана вже на ногах. Бо в дворі, у вольєрах, у переобладнаних сараях на неї чекають.
Близько 230 собак. Стільки ж котів. Кожен з них — не просто тварина з порядковим номером. Кожен має ім’я. Кожен має свою історію болю й порятунку. Ось цей песик приїхав з-під Бахмута в картонному ящику — єдиний, хто вижив у зруйнованій квартирі. Ця кішечка дочекалася своєї господині під завалами, але господиня так і не прийшла. Той малюк ледь не загинув від ентериту — Світлана відпоювала його по краплинці цілий тиждень.
«Коли ракети летять, а вітер пронизує до кісток, каша в мисках замерзає за хвилини. Але вони чекають. Вони вірять, що я прийду», — ці слова Світлана написала в одному зі своїх відео. І вони розкривають усю суть того, що відбувається в притулку «Чотири лапи».
Це не розкішний європейський шелтер з теплими боксами, грантовим фінансуванням і штатом працівників. Це двір, де взимку треба розгрібати сніг, щоб пройти до вольєрів. Це кухня, де щодня готуються десятки кілограмів каші. Це безсонні ночі, коли хтось захворів і потребує невідкладної допомоги. Це щоденна битва за виживання — не лише тварин, а й самого притулку.
Світлана робить усе це сама. Без штату співробітників. Без стабільної зарплати. Без вихідних, відпусток чи права на слабкість. Вона — і годувальниця, і ветеринар, і прибиральниця, і бухгалтер, і PR-менеджер у одній особі.
Війна забрала в України багато. У Світлани вона забрала спокій — але посилила бажання рятувати. Бо після 24 лютого 2022-го кількість покинутих, поранених, напівживих тварин зросла в рази. Люди втікали з окупованих територій, залишаючи своїх улюбленців напризволяще. Хтось не мав вибору. Хтось просто не захотів брати їх із собою.
І всі ці знедолені істоти опинялися тут. У Світлани. Бо вона не вміє проходити повз. Не вміє закривати двері. Не вміє казати «ні», коли хтось благає про допомогу.
Морози, відключення світла, ракети над головою, божевільні ціни на корм — усе це не зупиняє її. Бо якщо вона зупиниться — зупиняться й вони. Усі 461.
Кожен день у притулку «Чотири лапи» — це логістична операція військового масштабу. Треба нагодувати всіх — а це десятки кілограмів каші, м’яса, корму. Треба напоїти — а взимку це означає розтоплювати лід у мисках по кілька разів на день. Треба прибрати — а 461 тварина залишає після себе чимало слідів життєдіяльності.
Треба стежити за здоров’ям — хтось кульгає, у когось почервоніли очі, хтось відмовляється від їжі. Треба давати ліки, робити ін’єкції, обробляти рани. Треба шукати гроші на ветеринара, коли випадок серйозний. Треба вести соцмережі, щоб люди не забували, що притулок існує й потребує допомоги.
І треба встояти морально. Бо іноді Світлана втрачає своїх підопічних. Хтось не пережив хворобу. Хтось просто був надто старий і виснажений. І кожен такий відхід для неї — як ніж у серце. Але вона не має права розклеїтися. Бо живі чекають. Вони не знають, що таке депресія чи вигоряння. Вони знають тільки одне: мама прийде, мама нагодує, мама врятує.
Світлана не одна. Точніше, фізично вона одна в притулку — але за межами огорожі в неї є тисячі союзників. Люди з усієї України, які підтримують «Чотири лапи» як можуть.
Хтось перераховує 50 гривень — здається, дрібниця, але ці 50 гривень множаться на десятки й сотні людей і перетворюються на мішок корму. Хтось купує й привозить ліки. Хтось робить репости в соцмережах — і завдяки цьому про притулок дізнається ще одна людина, яка може допомогти.
Саме ці маленькі, здавалося б, незначні дії дають Світлані сили продовжувати. Бо вона знає: поки є люди, готові допомогти, є сенс іти далі. Поки є хтось, кому не байдуже, — є надія.
«Чотири лапи» — це не просто притулок. Це живий організм, який дихає завдяки спільним зусиллям. Світлана — його серце, яке б’ється без зупинки. А всі ті, хто підтримує притулок, — це кисень, який дає змогу цьому серцю продовжувати битися.
Коли людей запитують, чому Світлана не здається, вона зазвичай мовчить. Або просто посміхається крізь втому — таку, що вже вкорінилася в обличчі. Але відповідь зчитується в кожному її русі, у кожному погляді, у кожному жесті турботи.
Тому що ніхто інший не прийде.
Тому що ці 461 пара очей дивляться тільки на неї.
Тому що вона давно зрозуміла: любов — це не високі слова і не красиві почуття. Любов — це щоденна, виснажлива, незримa робота. Це вставати о п’ятій ранку, коли всі ще сплять. Це розгрібати сніг замерзлими руками. Це рахувати останні мішки корму й молитися, щоб вистачило до завтра. Це не здаватися, навіть коли здається, що сил більше немає.
Світлана Ткачук давно вже не просто волонтерка. Вона — мама. Мама для 230 собак і стількох же котів. Мама, яка знає кожну мордочку, кожну мітку, кожен характер. Мама, яка не спить ночами, коли хтось із її дітей хворіє. Мама, яка не пам’ятає, коли востаннє була у відпустці чи просто виспалася.
Історія Світлани Ткачук — це не просто розповідь про притулок для тварин. Це історія про те, що означає залишатися людиною в нелюдських умовах. Про те, як одна людина може протистояти байдужості цілого світу. Про те, що справжній героїзм — це не одноразовий подвиг, а щоденна, буденна, непомітна робота.
У час, коли навколо — війна, руйнування, смерть і відчай, Світлана створює острівець життя. Тут не питають про породу, родовід чи документи. Тут просто відкривають двері — і ти стаєш частиною родини.
Кожна врятована тварина — це маленька перемога добра над злом. Кожен вистояний день — це доказ того, що любов сильніша за будь-які обставини. Кожна миска наповненої їжі в лютий мороз — це акт опору байдужості й жорстокості.
Поки ви читаєте цей текст, Світлана вже на ногах. Вона готує їжу, прибирає, перевіряє, чи всі здорові. Вона рахує залишки корму й думає, як протримається до кінця тижня. Вона дивиться на небо, сподіваючись, що сьогодні обійдеться без тривог.
І поки є хоч одна людина, готова простягнути руку допомоги, — 461 серцебиття продовжуватимуть битись.
Стати частиною цієї історії просто. Напишіть Світлані. Перекажіть хоча б 50 гривень — інколи саме ця маленька сума закриває найнеобхідніше. Поділіться цим текстом у соцмережах — бо іноді один репост рятує чиєсь завтра. Купіть мішок корму й відвезіть у Голованівськ. Або просто напишіть слова підтримки — вони теж дають сили.
Кожна маленька дія має значення. Кожен ваш внесок — це ще один день життя для когось із тих 461. Це ще один врятований хвостик. Це ще одна миска теплої каші в мороз. Це ще одна надія на те, що людяність ще не вмерла.
Світлано, низький вам уклін. Ви не просто рятуєте тварин. Ви нагадуєте нам усім, що означає бути людиною. Що означає не здаватися. Що означає любити — по-справжньому, без умов, до останнього подиху.
Контакти притулку «Чотири лапи»:
📍 Голованівськ, Кіровоградська область
📞 Телефон: 097 518 88 39
🎥 YouTube: Ткачук Світлана «Притулок чотири лапи»
📱 TikTok: @prytulok_4_lapy
📷 Instagram: @koshkinn___dom
Кожне життя має значення. Кожна допомога важлива. Не проходьте повз!