29 січня 2026 року Верховний Суд України поставив жирну крапку в багаторічній історії, яка починалася як символ національної гідності, а закінчилася як черговий приклад української бюрократичної халтури. Колєгія Касаційного адміністративного суду скасувала рішення про виділення 258,7 га Мархалівського лісу під Національне військове мемориальне кладовище (НВМК). Земля повертається до природно-заповідного фонду. Формально. Бо де-факто там уже півроку ховають героїв.
У серпні 2025-го президент Зеленський разом із урядовою командою урочисто відкривав меморіал. Камери фіксували хвилини мовчання, державні прапори, сльози рідних. «Це наш український Арлінгтон», — казали тоді чиновники. Сьогодні той самий «Арлінгтон» опинився без законної землі, а сотні похованих воїнів — у юридичній сірій зоні.
Верховний Суд чітко пояснив: закон забороняє використовувати землі природно-заповідного фонду та Смарагдової мережі під кладовища. Закон №4188-IX (зі змінами від січня 2025-го) прямо блокує зміну цільового призначення таких територій для НВМК. Київська ОВА (тоді під керівництвом Руслана Кравченка, нині генпрокурора) просто проігнорувала цю норму, видавши розпорядження №275 від 14 березня 2024 року.
Судді підкреслили: навіть надзвичайна суспільна важливість меморіалу не виправдовує порушення закону та міжнародних зобов’язань України щодо охорони природи.
Ще з 2023–2024 років жителі Мархалівки (Гатненська громада) били на сполох. Головні аргументи:
- високий рівень ґрунтових вод — могили будуть підтоплюватися, плити плаватимуть, останки руйнуватимуться;
- загроза для 12 сусідніх населених пунктів через зміну гідрологічного режиму;
- знищення лісу, що входить до природоохоронної мережі.
ГО «Мархалівка. Підтримка» пройшла три інстанції — і перемогла. Активісти наполягають: мета не в тому, щоб образити пам’ять героїв, а в тому, щоб гідно їх перепоховати в належному місці, а не в болоті.
Рішення суду викликало справжній вибух серед військових та ветеранів:
- 3-й армійський корпус: «Що робити з могилами?»
- 225 окремий штурмовий полк: «Мертві герої мають таке ж право на повагу, як живі. Вимагаємо скасувати постанову!»
- «Мадьяр», ДШВ, 1-й штурмовий полк — різка критика, натяки на «рейдерство за межею людяності»
- Олена Толкачова («Гайка»): «Так, місце не ідеальне, але там уже поховані невідомі солдати та герої Маріуполя»
Військові обіцяють: «Землю прийдуть захищати ветерани».
Найгостріше питання без чіткої відповіді.
Суд не зобов’язав припиняти поховання, закривати кладовище чи переносити останки. Рішення стосується лише скасування розпорядження про передачу землі та зміну цільового призначення. Фактично НВМК уже введено в експлуатацію, працює, прийняло сотні тіл.
Можливі сценарії:
- Парламент або уряд швидко вносять зміни до законодавства — легалізують статус-кво.
- Шукають нову ділянку, а вже похованих перепоховують (найгірший і найдорожчий варіант, який викличе ще більший спротив).
- Залишають усе як є, сподіваючись, що ніхто не прийде з бульдозером (найімовірніший сценарій на сьогодні).
- Місцеві активісти домагатимуться повного закриття та перенесення.
Голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович уже зазначив: рішення суду «назад не поверне» — кладовище де-факто існує.
Ця історія — класичний український коктейль: благородна ідея + корупційна/бюрократична недбалість + ігнорування закону + протести громадян + війна, яка робить будь-яку критику «непатріотичною».
Національний меморіал потрібен. Але не за будь-яку ціну. Не на заповідних землях. Не там, де через рік-два могили перетворяться на болото. Не так, щоб рідні загиблих мусили соромитися місця, де спочивають їхні близькі.
Поки політики та військові будуть перекидати відповідальність, а суди — виносити формально правильні, але болісні рішення, герої лежатимуть у підвішеному стані. На землі, яку в них уже юридично забрали.
Питання вже не в тому, чи потрібен меморіал. Питання в тому, чи здатна держава зробити його гідно — без болота під ногами і без сорому в очах.