Чотири роки. 1460 діб. Сотні відео з викраденнями людей серед білого дня чоловіків, “бусіфікація”, десятки смертей під час затримання чоловіків мобілізаційного віку, тисячі скарг на катівні в ТЦК та Нацполіції. І все це час Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець героїчно… не помічав.
Він не бачив, як людей б’ють на очах у перехожих. Не чув, як у ТЦК Закарпаття, Одещини, Дніпра чи Черкас відбирають телефони й тримають по троє-п’ятеро діб без їжі, води й зв’язку. Не реагував, коли чоловіків виривали з автобусів, весіль, похоронів і лікарняних ліжок. Він просто тихо сидів у своєму кабінеті на Інститутській, перекладував папірці й, мабуть, чекав, поки «війна все спише».
Але диво сталося! У грудні 2025 року пан Лубінець раптом прозрів і видав першу за всю каденцію більш-менш чітку заяву: виявляється, працівники ТЦК не мають права перевіряти документи, бити людей, забирати телефони й тримати громадян у приміщеннях, які не є місцями несвободи. Шок. Сенсація. Нобелівську з прав людини – негайно!
«Динаміка є негативна», – зізнається омбудсмен, ніби щойно виявив, що Земля таки кругла. Кількість звернень «кардинально збільшилась». Ну ще б! Коли представники ТЦК вже не ховаються по кущах, а влаштовують облави в супермаркетах, спортзалах і церквах, коли людей тягнуть у бус прямо з дитячих майданчиків, навіть сліпий і глухий помітить. Лубінець помітив. Через чотири роки.
І от тепер він героїчно вибігає на сцену з криками: «Я завжди наголошував!» Наголошував? Де? У себе в Telegram-каналі з 12 тисячами підписників, де головна тема – «як я гарно поспілкувався з Червоним Хрестом»? Чи на прес-конференціях, яких за чотири роки було менше, ніж у середньостатистичного депутата за місяць?
Найсмішніше – це його акробатика на двох стільцях: «Ми поважаємо ЗСУ!» (голосом патріота) «Але ТЦК – це ж теж ЗСУ, тільки… ну ви зрозуміли» (шепотом, щоб не образити Банкову).
Пане Дмитре, це ви особисто роками легалізували беззаконня, мовчки дивлячись, як ТЦК перетворюються на банди з посвідченнями. Це ваша багаторічна тиша дала їм впевненість, що можна все. Це ви допомогли сформувати те саме «інше ставлення суспільства», про яке тепер так делікатно нарікаєте.
Тепер, коли рейтинг влади впав нижче температури трупа, коли навіть фанати «95-го кварталу» починають питати «а де закон?», коли до самого омбудсмена вже летять питання «а ви взагалі живі там?», Лубінець вирішив терміново виправляти репутацію. За принципом «краще пізно, ніж ніколи». Тільки от «пізно» вже настільки пізно, що виглядає як блюзнірство.
Це не пробудження совісті. Це класичний український прийом «врятувати дупу, коли вже горить». Тільки дупа в пана Лубінця горить не від сорому за тисячі зруйнованих доль, а від страху втратити теплу посаду в момент, коли влада починає валитися.
Тож вітаємо, пане Уповноважений! Ви встановили абсолютний світовий рекорд з байдужості: чотири роки повного ігнору системного терору проти власних громадян. Браво! Біс! Тепер хоч би для вигляду відкрийте хоча б одне кримінальне провадження. Чи знову будете «наголошувати» в порожнечу, поки країна остаточно не перетвориться на великий ТЦК без права на дзвінок?
Суспільство вже не чекає від вас захисту. Воно чекає від вас відставки. І чим швидше, тим краще. Бо терпінню теж буває кінець.