Понад п’ять тисяч офіційних скарг на порушення прав людини з боку співробітників ТЦК та СП за 10 місяців поточного року – це не просто статистика, це крик про системну кризу довіри та законності в Україні, яка воює. На тлі цих шокуючих цифр, оприлюднених Офісом Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, постає гостре і незручне питання: навіщо Україні інститут омбудсмена, якщо його робота зводиться лише до сухого підрахунку порушень без видимої та рішучої реакції?
Дані, отримані від видання Українська правда, демонструють загрозливу динаміку. Якщо у 2022 році було зафіксовано лише 18 звернень, у 2023-му – понад 500, а за весь 2024 рік – 3,4 тисячі, то за січень-жовтень 2025 року ця цифра сягнула майже 5 тисяч. Це майже 500 скарг щомісяця!
Стрімке зростання кількості скарг викликає сумніви не лише у їхній достовірності (оскільки, як зазначає суспільство, реальна кількість неправомірних дій може бути значно вищою), але й у ефективності роботи правоохоронної та наглядової систем.
Суспільна підозра: Щось не сходиться у цій статистиці. Коли вся країна щодня стає свідком (через відео в мережі та особисті історії) неправомірних дій ТЦК та Національної поліції – від несанкціонованого затримання на вулицях до примусового доправлення до військкоматів – показник у 5 тисяч звернень виглядає заниженим.
Однак, навіть якщо прийняти ці офіційні цифри, вони є вироком бездіяльності. 5000 звернень – це не просто “одиничні випадки”, це системна проблема, що вимагає негайного втручання.
Найбільш обурливим у цій ситуації є повна відсутність публічної, жорсткої та прозорої реакції з боку органів, які мали б стояти на захисті прав людини та закону.
- Чи чули ми хоча б один гучний процес?
- Чи були публічно притягнуті до відповідальності представники ТЦК та СП за систематичне порушення прав?
- Чи була розпочата комплексна перевірка системи з посиланням на численні факти, а не на замовчування під приводом “зараз не на часі, у нас війна”?
Відповідь однозначна: Ні.
Політики та правоохоронні органи ховаються за зручним наративом воєнного стану, перетворюючи принцип “закон і порядок” на “вибірковий закон” для тилу і “повне свавілля” для фронту мобілізації. Ця тотальна безкарність заохочує подальше порушення прав, руйнує залишки довіри до державних інституцій і створює внутрішній конфлікт, який послаблює державу сильніше, ніж будь-які зовнішні вороги.
У цьому контексті, цілком логічно постає питання: А навіщо нам такий омбудсмен, і за що він отримує зарплатню?
Інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини був створений не для збирання статистики, а для активного захисту громадян, розслідування порушень та внесення законодавчих ініціатив для їхнього усунення. Якщо робота Офісу Лубінця обмежується лише пасивним збором скарг та постами на Фейсбук, які потім лягають у шухляду без реальних наслідків:
- Де рішучі звернення до ДБР та СБУ щодо системного перевищення повноважень?
- Де вимоги до Генштабу та Міноборони про негайне звільнення або притягнення до кримінальної відповідальності порушників?
- Чому публічна комунікація не акцентує на засудженні конкретних випадків, а лише на “загальній кількості”?
Бездіяльність у такій критичній ситуації підриває не лише авторитет омбудсмена, але й основи правової держави, за яку бореться Україна. Суспільство вимагає від Дмитра Лубінця перейти від статистичної констатації до рішучої правової боротьби. Інакше його Офіс перетворюється на дороговартісний “будинок плачу”, де фіксуються порушення, але ніхто не несе відповідальності.