В умовах повномасштабної війни, де ціна кожного рішення вимірюється життями, правда на фронті має бути непорушною цінністю. Проте, як зазначає військовий аналітик, засновний БО “Реактивна пошта” Павло Нарожний, у системі Збройних Сил України, схоже, існує серйозна проблема: замовчування втрат позицій та особового складу з боку деяких командирів. І мотив цього, на жаль, простий — страх перед “проблемами” з вищим командуванням.
Ця ситуація є гострою, адже вона підриває не лише довіру, але й боєздатність армії, створюючи “величезний пласт брехні та проблем”, що може мати катастрофічні наслідки.
За словами Павла Нарожного, механізм замовчування діє доволі примітивно. Якщо командир чесно доповідає про:
- Втрату позицій: це автоматично тягне за собою наказ на негайне відновлення втрачених рубежів, часто — ціною додаткових, необґрунтованих втрат.
- Втрату особового складу: це миттєво запускає маховик службових розслідувань та перевірок, які можуть закінчитися для командира доганою, пониженням або й кримінальною справою.
Саме загроза службових перевірок є тим бюрократичним “дамокловим мечем”, який змушує командирів ризикувати стратегічною правдою. Замість того щоб отримати допомогу, підкріплення або час для перегрупування, командир, що повідомив про втрати, отримує на свою голову “велику проблему” у вигляді органів контролю.
Накопичення неправдивих або прикрашених звітів створює викривлену картину реальності, яка підійматися нагору по вертикалі командування:
- Стратегічна сліпота: Вище командування, оперуючи неправдивими даними, приймає хибні стратегічні рішення. Вони можуть відправити наступну ротацію на позиції, які вже давно втрачені, або ж недооцінити необхідність додаткової артилерійської підтримки на критичній ділянці.
- Виснаження особового складу: Наказ “відновити втрачене” без адекватної підтримки й ресурсів може призвести до “м’ясних штурмів” – необґрунтованих спроб повернути позиції силами, які не були на це розраховані.
- Руйнування довіри: Коли особовий склад бачить, що їхній командир “малює” гарну картинку для штабу, це руйнує довіру до управління та підриває моральний дух підрозділу.
Проблема, окреслена Нарожним, — це не лише питання індивідуальної нечесності, а й сигнал про системну недосконалість армійської бюрократії. Допоки чесна доповідь про поразку буде каратися більше, ніж прихована брехня, система буде заохочувати некомпетентність та уникнення відповідальності.
- Пріоритет аналізу, а не покарання: Службові розслідування мають бути сфокусовані на пошуку причин втрат та виробленні рішень для їх запобігання, а не на пошуку цапа-відбувайла.
- Заохочення чесності: Командири, які своєчасно і правдиво інформують про критичну ситуацію, мають отримувати швидку допомогу та підкріплення, а не “квиток” на службову перевірку.
- Дебюрократизація: Слід мінімізувати паперову роботу і процесуальні вимоги, які лягають на плечі командира після доповіді про втрати.
Врешті-решт, на війні перемагає не той, хто гарно пише звіти, а той, хто має найточнішу інформацію про поле бою. Ігнорування правди заради “порядку” – це прямий шлях до поразки. Українське командування має усвідомити: правда, якою б гіркою вона не була, є єдиним надійним союзником у війні.