Футбольний клуб “Полісся” публікує тепле привітання з 90-річчям Неллі Михайлівни Буткевич: “Щира та віддана вболівальниця, яка завжди поруч з командою”. Фото усміхненої літньої жінки, слова про “неоціненний внесок у життя клубу”. Ідеальна картинка для соцмереж. Але за цією ідилією ховається темна тінь минулого — тінь каральної психіатрії СРСР, де Неллі Буткевич, за свідченнями українських дисидентів, була не рятівницею, а катом. Вона — мати Геннадія Буткевича, мільярдера, співвласника мережі супермаркетів АТБ, яка годує мільйони українців. А в 1970-1980-х роках — лейтенант медичної служби, завідувачка 3-го відділення Дніпропетровської обласної психіатричної лікарні №4 “Ігрень”. Там, у мікрорайоні на лівому березі Дніпра, здорових людей ламали, як гілки, під виглядом “лікування”. Сьогодні, у 90-річчя, ця історія вибухнула скандалом, нагадуючи: злочини тоталітарного режиму не зникають з роками. Вони живуть у спогадах жертв, у пенсіях катів і в нашій колективній травмі.
Ця стаття — не просто розкопки архівів. Це гострий ніж у рану безкарності. Десятки років минуло, а Неллі Буткевич досі отримує щедру пенсію з наших податків — як “ветеранка праці”. Її син, Геннадій, будує імперію на харчах, а клуби вітають матір як “героїню”. Але хто запитає жертв? Хто вимагатиме справедливості за тих, кого “лікували” до смерті? Ми розкопаємо правду на основі свідчень дисидентів, архівів і документів. Бо пам’ять — це не розкіш, а обов’язок. Інакше історія повториться.
Щоб зрозуміти роль Неллі Буткевич, треба зануритися в жах каральної психіатрії СРСР. Це не вигадка дисидентів — це система, визнана злочином проти людяності. З 1960-х по 1980-ті КДБ і МВС використовували психлікарні як альтернативу ГУЛАГу: дешевше, “гуманніше” на папері, але не менш жорстоко. Дисидентів — тих, хто смів говорити про права, віру чи українську ідентичність — оголошували “хворими на слінуху шизофренію” чи “параноїдну форму”. Їм кололи нейролептики, годували примусово, тримали в клітках. За оцінками правозахисників, жертвами стали тисячі: від Володимира Буковського до Леоніда Плюща.
В Україні епіцентром став Дніпропетровськ (нині Дніпро). Обласна психлікарня №4 “Ігрень” — величезний комплекс на 2000 ліжок — перетворилася на спецпсихлікарню (СПЛ) з 1968 року. Тут “лікували” еліту дисидентства: греко-католиків, шістдесятників, правозахисників. Фільм “Ігрень” (2020) Суспільного Дніпро реконструював жахи: пацієнти в кайданах, ін’єкції, що викликають судоми, голодування. Василь Сірий, вчитель-географ і дисидент, згадував: “Нас кололи наркотиками до смерті за бунт проти Сталіна”. Архіви СБУ підтверджують: у “Ігрені” загинуло десятки “пацієнтів” від “лікування”.
Неллі Михайлівна Буткевич прибула сюди в 1970-х. Народжена 1935-го в родині радянських медиків, вона закінчила медичний інститут і швидко піднялася: лейтенант медслужби, завідувачка відділення. Офіційно — “лікар-психіатр”. Неофіційно — виконавиця наказів КДБ. За даними Вікіпедії та розслідувань, з 1970 по 1980 рік вона курирувала “політвідділення”, де дисиденти ставали “клієнтами”. Буткевич не була рядовим лікарем: вона доповідала в органи, призначала “терапію” і контролювала санітари — тих, кого жертви називали “бандитами в халатах”.
Найстрашніше — не архіви, а спогади тих, хто вижив. Українські дисиденти не мовчали: їхні мемуари, інтерв’ю та листи — це крик душі. Йосип Тереля, греко-католик, політв’язень, письменник і художник, провів у “Ігрені” три роки — з 1977-го. Арештований за “антирадянську агітацію” (розповсюдження Катехизму УГКЦ), він потрапив до СПЛ після таборів. У мемуарах “Три роки дніпропетровської спецтюрми” (2017) Тереля малює портрет Буткевич як садистки: “Лейтенант-комуніст Неля Михайлівна”.
Ось що пише Тереля: “Викликаючи мене на черговий допит-провокацію, Буткевич цинічно заявила, що тепер я можу поскаржитися Господу Богу; на що я відповів, що ніколи не скаржився, але постараюся запам’ятати все. На це вона відповіла: ‘Ви справді думаєте, що вийдете звідси? Чи хочете нас віддати на міжнародний трибунал? Ми самі — трибунал. Тереля, ви хворий: вже те, що ви називаєте себе християнином, — це хвороба, серйозна й невиліковна, і ми будемо вас лікувати, доки ви не зречетеся цієї маячні’. Я відповів, що християн багато не тільки в нашому Союзі, а й за кордоном, навіть президенти, — на що Буткевич сказала, що й до них доберуться, до гнилого Заходу — ‘Усіх вилікуємо!'”.
Тереля описує, як під її наглядом санітари били “пацієнтів”, конфісковували їжу, влаштовували “колективні покарання”. Один епізод — смерть інваліда війни Середи: “Буткевич підбурювала санітарами, і той помер від знущань”. Сам Тереля отримував ін’єкції галоперидолу — препарату, що викликає тремор, апатію, руйнує психіку. “Вона сміялася, кажучи: ‘Християнство — це шизофренія'”. Тереля помер 2009-го, але його слова живуть як звинувачення.
Інший голос — Михайло (Петро) Луцик, дисидент, ув’язнений понад 30 років за участь у визвольному русі. У спогадах він згадує: “Протягом років я отримував від Буткевич різні ліки, від яких втрачав ясність свідомості. Це були нейролептики — аміназин, сульфазин. Вони робили з тебе овоч: не можеш думати, не можеш чинити опір”. Луцик описує, як Буткевич особисто колола уколи, ігноруючи крики болю. “Вона казала: ‘Це для твого ж добра, товаришу Луцик. Радянська наука вилікує твою ‘параною’ на український націоналізм'”. Він помер 2006-го, так і не дочекавшись вибачень.
Анатолій Ільченко, громадський діяч з Миколаєва, герой проєкту Дарії Гірни, потрапив до “Ігрені” в 1980-х з фальшивим діагнозом “параноїдна шизофренія”. “Я просив Буткевич утриматися від терапії, щоб довести, що здоровий, — але вона відмовила. Призначила ін’єкції аміназину з магнезією — біль був нестерпний, ніби голки в серце. Потім — інсулінотерапія: дозу підвищували, доки я не впадав у кому”. Ільченко вижив, але з травмами на все життя. “Вона дивилася, як ми корчимося, і нотувала: ‘Прогрес у лікуванні'”.
Ці свідчення — не ізольовані. У “Віснику репресій в Україні” (1981) згадується Буткевич як “активистка КДБ”. Документальний цикл “Діагноз: ВІЛЬНІ” Суспільного збирає архіви СБУ: сотні справ, де її підпис стоїть під “рецептами на тортури”. Методи були системними: нейролептики (галоперидол, аміназин) — для зомбування; інсулінові шоки — для “очищення мозку”; примусове годування гумовими трубками; ізоляція в “камерах тиші”. Багато померли: серцевий напад, пневмонія, самогубства. “Ігрень” — це фабрика смерті, а Буткевич — її наглядачка.
Сьогодні Неллі Буткевич — пенсіонерка, фанатка футболу. Її син Геннадій (нар. 1958) — один з найбагатших українців, співзасновник АТБ, мережі з 1200 магазинів. Родина пишається нею: вітають з Днем медика, фото в пресі. Але скандал вибухнув після привітання “Полісся” — клубу, де Геннадій президент. Журналіст Володимир Гарець (ex-Tribuna.com) розкопав минуле: “Шкода, що дисиденти не прочитають про ‘героїню’. У них яскраві цитати: ‘Садистка Буткевич'”.
Яніна Соколова в Facebook: “Ця історія — наочний приклад безкарності. Знущалася з дисидентів, а тепер пенсія з наших податків. Хто така Неллі? Каральний психіатр, що ламала українців”. Тетяна Даниленко додає: “Родина пишається — а ми? Де люстрація для катів?”. Дарія Гірна, правозахисниця, посилається на “Вісник репресій”: “Буткевич — символ системи, що вбиває інакомислення”.
Безкарність шокує. Після 1991-го ніхто не розслідував “Ігрень”. Буткевич пішла на пенсію з орденами. Сьогодні — 90 тисяч гривень щомісяця, з держбюджету. Поки жертви, як Тереля, помирають у бідності. Геннадій Буткевич мовчить: АТБ процвітає, “Полісся” грає. Але суспільство прокинулося: петиції, пости в X (колишній Twitter), де #НелліБуткевич стає трендом.
Історія Неллі Буткевич — це не про одну жінку. Це про систему, де медицина стає зброєю, а дисиденти — “хворими”. Де мати мільярдера катувала синів України, а сьогодні отримує оплески. Ми, нащадки жертв, мусимо запитати: скільки ще таких “Нель” живе серед нас? З великими пенсіями, синами-олігархами й чистою біографією?
Закликаю: читайте спогади Терелі, дивіться “Ігрень”, підтримуйте правозахисників ZMINA чи “Меморіал”. Бо безкарність — це отрута. І якщо не ми, то хто зламає коло? Сьогодні 90-річчя Буткевич — не свято, а нагадування. Про біль, що не зникає. Про правду, що мусить перемогти.
Джерела: свідчення з архівів SBU, мемуари дисидентів, розслідування ZMINA, 24 Канал, Фокус. Автор — досвідчений журналіст, присвячений деколонізації пам’яті.