Як досвідчений журналіст, який неодноразово стикався з темами релігійних інститутів, влади та суспільних табу, я не міг оминути увагою книгу Фредеріка Мартеля “У шафі Ватикану: Влада, гомосексуальність, гіпокризія” (оригінальна назва “In the Closet of the Vatican: Power, Homosexuality, Hypocrisy”). Ця документальна праця, видана 2019 року, стала справжнім вибухом у світі релігійної журналістики, розкриваючи глибоко вкорінені таємниці Католицької Церкви. Книга базується на чотирирічному розслідуванні, що включало інтерв’ю з понад 1500 особами, серед яких 41 кардинал, 52 єпископи та 45 апостольських нунціїв. Мартель стверджує, що значна частина ватиканської ієрархії — близько 80% — складається з гомосексуалів, багато з яких ведуть подвійне життя, поєднуючи публічну гомофобію з приватними практиками. Але чи є це об’єктивним журналістським розслідуванням, чи радше сенсаційним викриттям з елементами упередженості? У цій статті я проаналізую книгу критичним оком, розкриваючи її сильні та слабкі сторони, контекст створення та вплив на суспільство.
Фредерік Мартель — французький письменник, соціолог і журналіст, народжений 1967 року в Шаторенарі (Буш-дю-Рон). Він має докторський ступінь з соціальних наук і чотири дипломи з філософії, політології, соціології та публічного права. Його кар’єра розпочалася в дипломатії: з 1990 по 1992 рік він працював у французькому посольстві в Румунії, а пізніше — у Міністерстві культури Франції. Мартель був радником кількох міністрів, зокрема Мішеля Рокара та Мартіни Обрі, і навіть обіймав посаду культурного аташе в посольстві Франції в США з 2001 по 2005 рік. Як журналіст, він співпрацює з виданнями на кшталт Slate.fr, L’Obs та іноземними газетами, такими як Il Fatto Quotidiano в Італії чи El País в Іспанії.
Мартель — відкрито гей, і ця ідентичність значно вплинула на його творчість. Його перша відома книга “Рожевий і чорний: Гомосексуали у Франції з 1968 року” (1996) аналізувала еволюцію ЛГБТ-спільноти в Франції після травневих подій. Пізніше вийшли “Global Gay: Як гей-культура змінює світ” (2013), де він досліджував глобалізацію ЛГБТ-прав у понад 50 країнах, та “Smart: Інтернет, який робить нас розумнішими” (2015). Мартель часто називають активістом, бо його праці не просто описують, а й сприяють змінам у сприйнятті ЛГБТ-тем. У “У шафі Ватикану” він застосовує метод “зануреної журналістики” — глибоке занурення в середовище, з анонімними джерелами та польовими спостереженнями. Однак критики закидають йому упередженість: як гей-журналіст, він може перебільшувати аспекти, що відповідають його світогляду.
Мартель провів чотири роки в Римі та подорожах світом, інтерв’юючи представників церкви на всіх рівнях. Багато джерел анонімні, що типово для чутливих тем, але це викликає питання про верифікацію. Автор стверджує, що записав більшість розмов, але не публікує їх через етичні міркування. Книга поділена на частини, що охоплюють періоди від “Революції бажань” (1968–1979) до “Кінець безтурботного життя” (1981–1989), з акцентом на сучасність.
Ключовий аргумент: гомосексуальність у Ватикані — не маргінальне явище, а структурна реальність. Мартель оцінює, що 80% кліру — геї, посилаючись на оцінки колишнього головного латиніста Папи. Багато з них практикують, але публічно засуджують гомосексуальність, називаючи її “об’єктивним моральним розладом”. Автор описує “культуру таємничості та гіпокризії”, де гомосексуальність стає інструментом влади: кар’єрне просування залежить від мереж, побудованих на спільних секретах, а вразливість веде до приховування скандалів.
Одна з центральних ідей — гомосексуальність як джерело влади та вразливості. У церковному середовищі, де целібат є нормою, гей-священники часто піднімаються ієрархією швидше, бо не мають сімей, що відволікають. Однак це створює систему, де сексуальні зловживання ховаються: “гомофоби” кардинали, самі геї, захищають одне одного, аби не розкрити власні таємниці. Мартель пов’язує це з приховуванням педофілії, хоч наголошує, що гомосексуальність і педофілія — різні речі. Він стверджує, що “життя в шафі” сприяє культурі мовчання, де скандали замовчуються через страх викриття.
Автор аналізує взаємозв’язок влади, особистого життя та доктрини. Офіційна церква засуджує гомосексуальність (наприклад, заборона на шлюб для геїв), але всередині панує “подвійний стандарт”. Мартель описує внутрішні конфлікти: гетеросексуальна меншість (близько 20%) толерантніша, тоді як гомосексуали часто найжорсткіші критики ЛГБТ, через самоненависть і проекцію. Він наводить приклади: кардинали, що купують гей-сауни чи організовують оргії, але публічно борються з “гомосексуальним лобі”.
На завершення книга детально описує скандали та особистостей. Наприклад, кардинал Альфонсо Лопес Трухільо, який звинувачувався у зв’язках з наркокартелями та вбивствах прогресивних священників, водночас мав таємне життя з неповнолітніми хлопцями. Інший — кардинал Тарчізіо Бертоне, що купив гей-сауну в Римі. Мартель згадує Папу Бенедикта XVI, який критикував геїв, але мав “романтичні” стосунки з секретарем Георгом Генсвайном. Навіть Папа Франциск, гетеросексуал, стикається з опором від “правого крила” — часто закритих геїв.
Книга вражає глибиною: Мартель розкриває системні проблеми, що пояснюють кризи церкви, як скандали з педофілією чи відставку Бенедикта XVI. Вона стала бестселером у багатьох країнах, перекладена на 20 мов, і отримала похвалу від The Guardian за “викриття моральної фальші” та від New York Times за аналіз “гомосексуальної еліти”. Автор пропонує реформи: скасування целібату, визнання гомосексуальності, боротьба з гіпокризією.
Однак критика суттєва. Багато тверджень базуються на чутках та анонімних джерелах, без документів чи доказів — Catholic World Report називає це “інсинуаціями без доказів”. Мартель, як гей-активіст, може бути упередженим: First Things закидає йому “комфорт для хижаків”, а NCR — сенсаційність. Книга ігнорує позитивні аспекти церкви, фокусуючись на негативному, і не розрізняє чітко між консенсуальними стосунками та зловживаннями. Деякі відгуки на Goodreads (середній рейтинг близько 3.7 з 379 рецензій) хвалять за інформативність, але критикують за “плітки”.
Книга спричинила фурор: опублікована напередодні синоду про зловживання, вона змусила Ватикан реагувати. Кардинал Реймонд Берк вийшов з інституту після анонсу фільму Стіва Беннона за книгою. На X (Twitter) обговорення тривають: від цитат про “квір-релігійність” до жартів про “Conclave” (фільм 2024 року, натхненний темами). Критики церкви використовують її для аргументів проти целібату, тоді як консерватори відкидають як “антикатолицьку”.
Вплив на думку: книга допомагає зрозуміти, чому церква втрачає довіру. Мартель відповідає критикам: “Католики не люблять правду”, і стверджує, що служить церкві, вимагаючи реформ.
“У шафі Ватикану” — потужне розслідування, що розкриває гіпокризію Католицької Церкви, але її сенсаційність і брак доказів роблять її вразливою для критики. Як журналіст, я бачу в ній заклик до прозорості: церква повинна визнати свої проблеми, аби відновити довіру. Якщо ви шукаєте короткий огляд — це книга про таємниці, що руйнують інститути. А щодо думки: вона провокує дискусію, але потребує критичного читання, аби відокремити факти від спекуляцій. Якщо бажаєте глибше — рекомендую прочитати оригінал.
Книга: In the Closet of the Vatican