1 серпня 2024 року Андрій Єрмак, найвпливовіша тінь української політики, зазнав ворушливої поразки там, де найменше її очікував — в аудиторії київських студентів. Людина, яка звикла маніпулювати міжнародними партнерами та вітчизняними олігархами, виявилася безпорадною перед молодими українцями, озброєними лише гострими питаннями та здоровим скептицизмом.
Єрмак прийшов грати роль «мудрого наставника» — улюбленої маски авторитарних чиновників, які намагаються приховати свою некомпетентність за патерналістською позою. Але замість передбачуваного захоплення отримав жорстку реальність: освічена молодь більше не купується на дешеву популістську риторику.
Ця зустріч розкрила глибші проблеми в комунікаційній стратегії української влади та її ставленні до громадської критики. Замість діалогу рівних учасників демократичного процесу, ми побачили спробу авторитарного монологу, який натрапив на опір освіченої молоді.
Показовим став не лише зміст самої зустрічі, але й реакція на її оприлюднення. Коли «Економічна правда» опублікувала розшифровку діалогу, це викликало гостру реакцію з боку оточення Єрмака. Тимофій Милованов, президент Київської школи економіки та радник Єрмака, звинуватив журналістів у порушенні конфіденційності. Ця реакція сама по собі стала красномовним свідченням того, як влада сприймає принципи відкритості та підзвітності.
Парадокс полягає в тому, що зустріч зі студентами за своєю природою має бути публічною подією. Освітні заклади — це простори відкритого обміну думками, а не кімнати для таємних переговорів. Спроба засекретити такі зустрічі свідчить про фундаментальне нерозуміння владою принципів демократичного управління.
Інцидент з Єрмаком висвітив ширшу практику, яка стала нормою для української влади — так звані «офреки». Це офіційні прес-релізи чи зустрічі, на які запрошують виключно «лояльних» журналістів. Така практика кардинально суперечить принципам свободи преси та рівного доступу до інформації.
«Офреки» створюють двоярусну систему медіа-ландшафту: є журналісти «першого сорту», які мають доступ до влади і часто виконують роль її речників, та журналісти «другого сорту», які змушені працювати в умовах інформаційної блокади. Ця практика не просто підриває незалежність преси — вона руйнує саму концепцію публічної сфери, де громадяни мають право на повну та об’єктивну інформацію про діяльність своїх обраних представників.
Особливо важливою в цій ситуації є роль студентів. Молоде покоління українців, виховане в умовах незалежності та європейських прагнень, має принципово інше розуміння відносин між владою та суспільством. Ці люди не готові сприймати чиновників як недоторканних фігур, які стоять над критикою.
Студенти, які поставили незручні запитання Єрмаку, продемонстрували зрілість громадянської позиції. Вони показали, що освічене суспільство не задовольняється загальними фразами та популістськими обіцянками. Натомість вони вимагають конкретних відповідей на конкретні питання, прозорості в прийнятті рішень та відповідальності за результати.
Реакція влади на критику студентів та оприлюднення їх діалогу свідчить про глибшу кризу — кризу довіри між владою та суспільством. Замість того, щоб використати критику як можливість для самовдосконалення та налагодження комунікації, влада обирає шлях закритості та контролю.
Ця тенденція особливо небезпечна в умовах війни, коли національна єдність є критично важливою. Проте справжня єдність не може будуватися на замовчуванні проблем чи придушенні критики. Навпаки, вона має ґрунтуватися на взаємній повазі, відкритості та готовності до діалогу.
Паралельно з практикою «офреків» влада активно дискредитує неугодні їй медіа. Цей процес має кілька рівнів: від економічного тиску через регуляторні механізми до інформаційних атак та звинувачень у непатріотичності.
Така стратегія нагадує класичні авторитарні практики, де незалежні ЗМІ розглядаються не як партнери в інформуванні суспільства, а як загроза владному монополю на правду. Це підриває не лише свободу слова, але й саму можливість демократичного контролю за діяльністю влади.
Інцидент з Андрієм Єрмаком став лакмусовим папірцем, який виявив справжнє ставлення влади до принципів демократії. Перед українським суспільством постає чіткий вибір: або ми рухаємося в бік більшої відкритості, підзвітності та діалогу, або ж сковзаємо в авторитарні практики контролю інформації та придушення критики.
Студенти, які поставили незручні запитання, журналісти, які оприлюднили цей діалог, та громадяни, які вимагають прозорості, представляють одну сторону цього вибору. З іншого боку стоїть влада, яка намагається контролювати наратив та уникати відповідальності.
Україна перебуває на критичному етапі свого розвитку. Війна з Росією вимагає національної єдності, але ця єдність не може будуватися на придушенні внутрішнього діалогу. Навпаки, саме здатність до відкритої дискусії, критичного мислення та конструктивної критики робить демократичне суспільство сильнішим за авторитарне.
Владі необхідно зрозуміти, що відкритість та підзвітність — це не ознаки слабкості, а умови легітимності. Громадяни мають право знати, як приймаються рішення, які їх стосуються, та мають можливість впливати на цей процес.
Молодь, яка виросла в незалежній Україні, не задовольниться імітацією демократії. Вона вимагає справжньої участі в управлінні державою, прозорості влади та відповідальності чиновників. І це вимога, яку неможливо ігнорувати без серйозних наслідків для майбутнього країни.
Зустріч Андрія Єрмака зі студентами стала не просто черговим епізодом політичного життя — вона стала символом більш широкого конфлікту між авторитарними інстинктами влади та демократичними прагненнями суспільства. Від того, як буде вирішено цей конфлікт, залежить майбутнє української демократії.