Сьогодні, 18 травня 2025 року, Україна зупиняється, щоб згадати одну з найтрагічніших сторінок своєї історії – примусову депортацію кримськотатарського народу, що розпочалася рівно 81 рік тому, у 1944 році. Цей день, відомий як День пам’яті жертв депортації та День боротьби за права кримськотатарського народу, є не лише моментом скорботи, а й символом незламності, боротьби та надії на справедливість. У цей день ми не лише вшановуємо тих, хто став жертвою сталінського режиму, а й проводимо паралелі з сьогоденням, коли історія, на жаль, повторюється у нових формах насильства та вигнання.
18 травня 1944 року стало чорним днем для кримськотатарського народу. За наказом Йосипа Сталіна, звинуваченого у масових репресіях, розпочалася операція з примусового виселення кримських татар із їхньої історичної батьківщини – Криму. Близько 200 тисяч людей, серед яких переважно були жінки, діти та люди похилого віку, були зігнані зі своїх домівок і силоміць відправлені у товарних вагонах до віддалених регіонів Радянського Союзу – переважно до Узбекистану, Казахстану та Сибіру.
Умови депортації важко назвати людськими. Без їжі, води, ліків, у тісних вагонах, люди гинули ще до того, як діставалися пунктів призначення. У багатьох родинах діти втрачали батьків, а батьки – дітей. За офіційними даними, до 46% депортованих кримських татар загинули протягом перших років після вигнання – від голоду, хвороб, холоду та нелюдських умов життя. Ці цифри вражають своєю жорстокістю: майже половина народу була знищена лише за кілька років.
Депортація 1944 року була не просто актом вигнання – це був геноцид, спрямований на знищення самобутності кримськотатарського народу. Їхні будинки були розграбовані або передані переселенцям, а культурні пам’ятки – знищені. Радянська влада намагалася стерти будь-які сліди існування кримських татар у Криму, забороняючи навіть згадувати їх в офіційних документах.
Повернення кримських татар на рідну землю стало можливим лише наприкінці 1980-х років, коли Радянський Союз почав розпадатися, а світ дізнавався правду про сталінські злочини. Цей процес був повільним і болісним: багато хто з тих, хто вижив, уже не мав сил повернутися, а ті, хто наважився, поставати перед новими труднощами – дискримінацією, бюрократією та ворожим ставленням місцевої влади. Проте кримські татари не втратили своєї ідентичності. Вони організували рух за свої права, створювали громади, боролися за визнання депортації геноцидом і за можливість жити на землі своїх предків.
Сьогодні, через 81 рік після трагедії 1944-го, історія наче повторюється. Російська агресія проти України, яка триває вже понад три роки, принесла нові хвилі насильства та вигнання. За даними українських і міжнародних організацій, щонайменше 2,8 мільйона українців були примусово вивезені або змушені покинути свої домівки через війну, розв’язану Росією. Серед них – близько 150 тисяч дітей, які стали жертвами депортації, викрадень або примусового переміщення.
Ці цифри вражають, але за кожною з них стоїть людська доля – сльози матерів, страх дітей, зруйновані сім’ї. Як і 81 рік тому, вагони знову перевозять людей у невідомість, а тіні минулого накладаються на сьогодення. Проте є ключова різниця: якщо у 1944 році світ мовчав, то сьогодні Україна має голос, який чують мільйони. Міжнародна спільнота, правозахисні організації та духовні лідери, такі як Папа Римський Лев XIV, який нещодавно зустрічався з Президентом України Володимиром Зеленським, активно підтримують боротьбу за повернення депортованих і за справедливість.
День пам’яті жертв депортації кримських татар – це не лише день скорботи, а й день боротьби. Сьогодні в Україні проходять меморіальні заходи: люди запалюють свічки, проводять хвилини мовчання, організовують культурні події, щоб вшанувати пам’ять тих, хто не пережив вигнання, і підтримати тих, хто продовжує боротьбу за свої права. Кримськотатарський народ, попри всі випробування, залишається незламним. Їхня культура, мова, традиції живуть і розвиваються, а молоде покоління продовжує справу своїх предків – відстоювати право на свою землю.
Цей день також є нагадуванням для всіх українців: ми пам’ятаємо, ми боремося, і ми повернемося. Як кримські татари повернулися до Криму після десятиліть вигнання, так і сучасні українці повернуть свої домівки, свої землі, своїх дітей. Історія вчить нас, що правда і справедливість завжди перемагають, навіть якщо шлях до них довгий і тернистий.