Вона була голосом правди, сміливою душею, яка не боялася дивитися в очі пітьмі — Вікторія Рощина, 27-річна українська журналістка, вирушила в пекло окупованих Росією територій, щоб світ дізнався про звірства, які там коїлися. Вона хотіла розповісти про катівні, де російські окупанти знищують людські життя. Але правда, яку вона шукала, стала її вироком. Росія вбила Вікторію. І зробила це з такою жорстокістю, що серце стискається від болю, а душа кричить від ненависті до агресора, який не знає меж у своїй нелюдськості.
Літо 2023 року. Вікторія Рощина вирушає на окуповані території України. Її мета — не просто репортаж, а крик про правду. Вона знала, що там, у пеклі російської окупації, діють катівні, де знущаються з українських цивільних та військових. Вона хотіла показати світу, що Росія — це не просто агресор, а машина смерті, яка знищує все людське. Вікторія була не просто журналісткою. Вона була символом незламності, яка вірила, що правда сильніша за страх.
Але Росія не терпить правди. У серпні 2023 року в Енергодарі Вікторію схопили. Її відправили до Таганрога — міста, яке стало синонімом жаху. Там, у катівнях ФСБ, сотні українців зазнають тортур, які важко уявити нормальній людині. Вікторію не просто ув’язнили. Її знищували — повільно, методично, з садистською насолодою.
Міжнародна група розслідувачів, до якої увійшли ZDF frontal, Spiegel і Washington Post, розкрила деталі, від яких кров холоне в жилах. Вікторію катували так, ніби російські кати змагалися в тому, хто вигадає найжахливіший спосіб знущання. Її руки й ноги були порізані ножем. Її били електрошоком, доводячи до межі людської витривалості. Її морили голодом, поки її тіло не стало важити лише 30 кілограмів. Вона не могла підняти голову, але її дух залишався незламним.
Жінка, яка ділила з Вікторією камеру і пізніше була звільнена, розповіла про тортури, які неможливо забути. Електрошок, голод, приниження — це було щоденною реальністю. Але навіть у цьому пеклі Вікторія залишалася людиною. Вона трималася, вірила, що виживе, що правда переможе.
У серпні 2024 року Вікторія востаннє зателефонувала своєму батькові. Її голос, слабкий, але сповнений надії, промовив: «Тату, я скоро буду на волі». Ці слова стали її прощанням. Росія не відпускає тих, хто кидає виклик її брехні. У жовтні 2024 року батькові повідомили, що його донька мертва.
У лютому 2025 року Росія передала Україні тіло Вікторії. Те, що побачили рідні та експерти, неможливо описати без сліз і гніву. Її тіло було понівечене до невпізнанності. Зломана під’язикова кістка, вирвані очні яблука, видалені мозок і частина гортані, обпалені ступні, виснажене тіло — це не просто смерть. Це демонстрація нелюдської жорстокості, якою Росія намагається залякати всіх, хто сміє їй протистояти.
Експерти вважають, що видалення органів було спробою приховати сліди тортур. Але правда не ховається. Вона кричить через кожну рану на тілі Вікторії, через кожну сльозу її рідних, через кожне слово тих, хто вижив у російських катівнях. Росія хотіла знищити Вікторію, але вона лише зробила її символом — символом боротьби, символом правди, символом України, яка не скориться.
За даними розслідувачів, Росія створила мережу з 29 катівень на своїй території та на окупованих землях України. Це місця, де людське життя нічого не варте. Там імітують страти, застосовують електрошок до вух і геніталій, топлять людей у воді, ґвалтують. Це не просто тюрми — це фабрики смерті, де російські кати насолоджуються стражданнями українців.
Кожен, хто потрапляє туди, втрачає не лише здоров’я, а й частину себе. Але Росія не може знищити дух. Вона не може знищити Україну. Кожна смерть, кожна сльоза лише підсилюють нашу ненависть до агресора, який приніс на нашу землю біль і горе.
Вікторія Рощина — не просто ім’я. Це символ того, за що ми боремося. Це нагадування, що Росія — це не просто ворог, а абсолютне зло, яке не має права існувати в цивілізованому світі. Її смерть — це не кінець, а початок. Початок ще більшої боротьби за правду, за справедливість, за Україну.
Кожен українець, який читає ці рядки, відчуває біль. Але цей біль не слабкість — це сила. Це ненависть до ворога, який знищує наших сестер і братів. Це обіцянка, що ми не зупинимося, доки Росія не заплатить за кожну сльозу, за кожну краплю крові, за кожне зламане життя.
Вікторія Рощина не повернеться. Але її правда живе. Її голос звучить у наших серцях. І ми не мовчатимемо. Ми не пробачимо. Ми не забудемо.