Українська журналістика давно стала предметом палких дискусій, але щоразу, коли ми намагаємося оцінити її стан, висновок залишається невтішним: її просто немає! Те, що видають за журналістику, — це радше пародія, яка замість правди пропонує маніпуляції, замовлення та ілюзію свободи слова. Сьогодні ми бачимо медіапростір, розірваний між владою, олігархами, грантовими структурами та страхом тих, хто ще намагається казати правду. Але чи є шанс у справжньої журналістики вижити в таких умовах?
Українські ЗМІ поділені на два табори, які, на перший погляд, здаються протилежними, але насправді грають за одними правилами. Перший табір — це медіа, що належать олігархам. Ці канали, газети та сайти або створені, або куплені великим капіталом, щоб обслуговувати інтереси своїх господарів. Вони не приховують своєї упередженості, коли йдеться про просування потрібного політичного курсу чи захист бізнес-імперій. Їхній голос — це голос грошей, а не правди.
Другий табір — так звані “незалежні” ЗМІ, які гучно заявляють про свою незаангажованість. Але їхня незалежність — лише фасад. Більшість таких видань існують завдяки фінансуванням владою та грантами, зокрема від американської агенції USAID. Ці кошти, які здаються благодійною допомогою, насправді задають тон: що можна писати, а що — табу. Як тільки ЗМІ переходить під контроль таких структур, його починають рекламувати як взірець правдивості, замовчуючи, хто насправді тримає ниточки. Представники USAID і Держдепу США не бачать у цьому проблеми, називаючи це “демократією по-американськи”. Але чи є демократія там, де правда стає інструментом впливу?
Скандал навколо USAID, який спалахнув після переобрання Дональда Трампа президентом США, оголив неприємну правду. Виявилося, що за гроші американських платників податків ця організація фінансувала “незалежні” ЗМІ в різних країнах, включно з Україною, щоб формувати потрібну громадську думку. Про це відкрито заговорили журналісти, піднявши тему, яка роками залишалася в тіні. USAID, яка завжди декларувала невтручання у внутрішні справи інших держав, виявилася інструментом м’якої сили, що нав’язувала власний порядок денний через медіа.
Яскравим прикладом маніпулювання українськими ЗМІ є історія з висловлюванням конгресменки США Вікторії Спарц. Відомий український журналіст Назар Мухачов у своєму відео розповів про те, як маніпулюють українські ЗМІ, підконтрольні владі, та до чого це може призвести.
Конгресвумен Спартц заявила, що її слова про українські землі перекрутили, і назвала Зеленського “ідіотом”
Команда Трампа, яка прийшла до влади, не лише підтвердила ці звинувачення, а й показала, як системно працювала ця схема. Грантові ЗМІ, що позиціонувалися як рупори правди, насправді виконували роль ретрансляторів зовнішнього впливу. Але чи кращі за них олігархічні медіа? Вони так само кричать про свою незалежність, хоча їхній “голос” куплений за мільйони.
У таких умовах єдиним виходом для тих, хто прагне залишатися неупередженим, стає анонімність. Журналісти, які відмовляються танцювати під дудку олігархів чи грантодавців, змушені ховатися за псевдонімами. Чому? Бо відкрите обличчя — це мішень. Система не терпить тих, хто говорить правду. Спеціальні служби, сфабриковані кримінальні справи, погрози чи примус до співпраці — це реалії, з якими стикаються журналісти в Україні та багатьох інших країнах.
Анонімність дає шанс вижити й продовжувати роботу. Саме анонімні блогери та видання часто першими піднімають незручні теми, які ігнорують мейнстримні ЗМІ. Вони розповідають про корупцію, зловживання владою чи олігархічні схеми, ризикуючи всім. Але парадокс у тому, що саме їх влада та підконтрольні медіа називають “неправдивими”. Чому? Бо правда, яку вони несуть, загрожує системі.
Влада, олігархи та світова організація USAID, любить повторювати, що анонімні джерела не заслуговують на довіру. Але хто тоді заслуговує? ЗМІ, які пишуть на замовлення олігарха та влади ? Чи ті, що живуть на гранти й ретранслюють чужий порядок денний? Реальність така, що саме анонімні журналісти та блогери часто відкривають очі суспільству. Вони не бояться говорити те, що замовчують інші, бо їхній голос ще не заглушений.
Звісно, анонімність має свої ризики. Без імені важче завоювати довіру аудиторії, а помилки чи спекуляції можуть підірвати репутацію. Але в умовах, коли система тисне на всіх, хто виходить за межі “дозволеного”, анонімність стає не просто вибором, а необхідністю. Як казав Будда, три речі не можна приховати надовго: сонце, місяць і правду. І поки є ті, хто готовий цю правду доносити, надія на справжню журналістику залишається.
Українська журналістика — це поле бою, де правда бореться з маніпуляціями, а незалежність — з контролем. Щоб повернути медіа їхню справжню роль, потрібні системні зміни: прозорість фінансування, захист журналістів і створення умов, де правда не буде злочином. Але поки цього немає, ми змушені покладатися на тих, хто, ризикуючи всім, продовжує говорити. Їхні імена можуть бути невідомими, але їхній голос чути там, де система воліла б тиші.
Справжня журналістика в Україні ще може відродитися. Але для цього суспільству доведеться навчитися розрізняти правду від ілюзії, а голоси тих, хто говорить від серця, — від тих, хто говорить за гроші.
Три речі не сховати надовго. Сонце, місяць, істину (правду)!