Сьогодні, 31 березня 2025 року, минає третя річниця визволення Бучі – міста, яке стало кривавим символом російської окупаційної жорстокості. 33 чорні дні. Понад 420 мирних душ – чоловіків, жінок, дітей – закатованих, розстріляних, знищених російськими звірами. Чому? Бо могли. Бо для них людське життя – ніщо, а садизм – природний стан. Ці слова важко писати, але ще важче їх не кричати – від болю, від гніву, від безсилля перед масштабом горя, яке принесли на нашу землю ці нелюди.
Буча – це не просто назва на карті. Це рана, яка кровоточить у серці кожного українця. Тут, на тихих вулицях, де колись гуділи дитячі велосипеди й пахло свіжоспеченим хлібом, російські окупанти влаштували свій кривавий бенкет. Вони не просто вбивали – вони насолоджувалися стражданнями. Зв’язані руки, прострелені голови, понівечені тіла – це їхній “русскій мір”, який вони несли нам із танками й гарматами. І світ побачив це. Побачив – і здригнувся.
Сьогодні в Бучі – не лише наші сльози й молитви. Поруч із Президентом України стоять представники майже всіх країн Європейського Союзу. Вони приїхали, щоб вшанувати загиблих, висловити співчуття. Але чи достатньо цього? Співчувати легко, коли твої діти сплять у теплих ліжках, а не ховаються від бомб у підвалах. Співчувати легко, коли твої вулиці не завалені тілами закатованих. Світ прямо зараз складає іспит – не на словах, а на ділі. Бо ці люди, наші люди, віддали свої життя не просто за свободу України – вони віддали їх за те, щоби цивілізація не впала в прірву, де російська орда торгує нафтою й газом, тримаючи закривавлений ніж у руках.
Пекло на землі – це не метафора. Це реальність українських міст і сіл під російською окупацією. Буча, Ірпінь, Маріуполь, Херсон – скрізь, де ступала нога російського “визволителя”, залишалися смерть, руїни й відчай. Але серед цього пекла ми бачимо й світло – незламність нашого народу. Ті, хто вистояв, хто пережив, хто зараз у полоні окупації, тримаються за віру й надію. Їм потрібна наша сила, наші голоси, наша боротьба. Їм потрібна перемога – не завтра, не колись, а якомога швидше, бо кожен день під російським чоботом – це ще одна втрачена душа.
Я, як і кожен українець, не можу стримати ненависть до цих загарбників. Вони – не люди, а хижаки, які століттями живляться чужою кров’ю. Їхня імперія тримається на кістках народів, і Україна стала для них черговою жертвою, яку вони хотіли розчавити. Але ми не скорилися. Бо навіть у найтемніші 33 дні люди чинили опір, ховали одне одного, рятували, молилися. І ми вистояли.
Загиблим – шана й вічна пам’ять. Їхні імена мають бути викарбувані не лише в камені, а в серці кожного, хто називає себе людиною. Їхня смерть – це не просто трагедія, це заклик до світу: зупиніть це зло, поки воно не поглинуло всіх. Сили й віри тим, хто досі в окупації – ми не забудемо вас, ми боротимемося за вас до останнього подиху. А російським катам – лише одне: справедливість наздожене вас. Не тут, то там, де немає куди сховатися від пекельного вогню, який ви самі розпалили.
Буча пам’ятає. Україна пам’ятає. І ми не пробачимо.