Президент Аргентини Хав’єр Мілей, відомий своєю безкомпромісною позицією та радикальними реформами, кинув виклик тіньовому минулому своєї країни, розпорядившись розсекретити архіви, що десятиліттями приховували брудні таємниці нацистських злочинців. Йдеться про документи, які проливають світло на долю діячів Третього рейху, що після краху гітлерівської машини смерті в 1945 році знайшли тихий притулок на берегах Аргентини. Про це з гордістю оголосив глава Кабінету міністрів Гільєрмо Франкос, натякаючи, що цей крок — не просто жест прозорості, а удар по історичній амнезії, яка роками отруювала суспільство.
Іскру до цього рішення, як виявилося, запалив не хто інший, як сенатор-республіканець із США Стів Дейнс, який під час дипломатичних перемовин із Мілеєм наполіг на розкритті правди. Але це не просто забаганка іноземного політика — ініціатива ідеально вписується в ширший контекст політики Мілея, який уже обіцяв розібратися з темними плямами аргентинської історії. Раніше речник президента Мануель Адорні заявляв про намір розсекретити архіви спецслужб (SIDE) щодо злочинів останньої військової диктатури 1976–1983 років, коли тисячі людей зникали безвісти, а країна захлиналася в репресіях. Тепер же уряд вирішив копнути глибше — до часів, коли Аргентина стала чи не головним притулком для тих, хто сіяв хаос у Європі.
Ще до того, як у травні 1945 року Рейхстаг пав, а Гітлер, за офіційною версією, наклав на себе руки в бункері, нацистська верхівка лихоманково шукала запасні аеродроми для втечі. Аргентина, з її нейтралітетом під час Другої світової та симпатіями до “осі” з боку частини еліт, стала ідеальним пунктом призначення. Під президентством Хуана Домінго Перона, який прийшов до влади в 1946 році, країна не лише не чинила опору нацистським утікачам, а й, за деякими даними, активно сприяла їхній інтеграції. Через так звані “щурячі тропи” (Ratlines) — мережі втечі, організовані за сприяння Ватикану та Червоного Хреста, — тисячі нацистів отримали нові паспорти й туристичні візи. У римських офісах Червоного Хреста ці “туристи” — часто з руками, по лікті залитими кров’ю, — перевтілювалися в добропорядних мігрантів.
Серед тих, хто ступив на аргентинську землю, були постаті, від яких холоне кров і досі. Адольф Айхман, архітектор “Остаточного рішення”, що відправив мільйони євреїв у газові камери, спокійно жив у передмісті Буенос-Айреса, поки в 1960 році ізраїльський “Моссад” не викрав його для суду в Єрусалимі. Йозеф Менгеле, “Ангел Смерті” з Аушвіца, який ставив нелюдські експерименти над в’язнями, також знайшов притулок в Аргентині, уникаючи правосуддя до самої смерті в 1979 році. А скільки менш відомих катів — офіцерів СС, гестапівців, колаборантів — розчинилися в аргентинських пампасах, досі залишається загадкою.
Не обійшлося й без чуток, що додають цій історії гостроти. За однією з найсміливіших конспірологічних теорій, сам Адольф Гітлер міг уникнути бункера й доживати свої дні в аргентинській глушині. Прихильники цієї версії посилаються на свідчення місцевих жителів про “таємничих німців” у віддалених районах Патагонії та на сумніви щодо справжності останків фюрера, знайдених радянськими військами. Хоча історики відкидають ці домисли як фантазії, розсекречені документи можуть або остаточно розвіяти міф, або — хто знає? — підкинути дров у вогнище спекуляцій.
Рішення Мілея розкрити архіви — це не просто історичний ревізіонізм. Це політичний маневр, який кидає виклик як внутрішнім критикам, так і міжнародній спільноті. Аргентина довго уникала чесного погляду на свою роль у приховуванні нацистських злочинців, воліючи ховати скелети за завісою мовчання. Тепер же, коли світ стежить за діями ексцентричного президента, відомого своєю любов’ю до свободи й ненавистю до бюрократичного болота, розкриття цих файлів може стати символом його боротьби з корупцією та історичною несправедливістю.
Отже, що ховається в цих пожовклих паперах? Чи знайдемо ми там нові імена, які досі уникали трибуналу історії? Чи, можливо, докази співпраці аргентинських урядовців із нацистами виявляться настільки вибуховими, що змусять переписати підручники?
У будь-якому разі, Хав’єр Мілей знову довів, що вміє не лише розбурхувати економіку, а й ворушити привидів минулого. Чекаємо на перші витяги з архівів — і тримаємося міцніше.