1 березня 2025 року українське суспільство сколихнула чергова трагедія, що сталася на військовому полігоні в Новомосковському районі, поблизу селища Черкаське Дніпропетровської області. Відома журналістка Олена Трибушна у своєму відеосюжеті розкрила страшні деталі інциденту, який забрав життя та покалічив українських захисників зі 157-ї окремої механізованої бригади. Причина? Удар російської ракети «Іскандер-М», який став можливим через кричущу недбалість керівництва полігону. Ця подія – не просто черговий епізод війни, а символ системної безвідповідальності, що роками нищить армію зсередини.
Першим про трагедію заговорив ексдепутат Верховної Ради Ігор Мосійчук. Саме він кинув виклик офіційному мовчанню, закликавши суспільство не залишатися осторонь. За його словами, вище військове керівництво намагалося приховати не лише сам факт удару, а і його катастрофічні наслідки. Скільки ще таких історій залишаються за завісою? Мосійчук стверджує: це не поодинокий випадок, а закономірність, яку система вперто ігнорує. Його голос став тригером, що змусив журналістів і громадськість копати глибше.
Командувач Сухопутних військ Михайло Драпатий, як заведено, поспішив запевнити українців у проведенні «незалежної перевірки». Винних, мовляв, притягнуть до відповідальності. Але чи варто вірити таким заявам? Олена Трибушна у своєму сюжеті гостро нагадала: гучні обіцянки військового керівництва після подібних трагедій зазвичай закінчуються нічим. Замість реальних змін – показові догани, замість покарання – тиша. Журналістка розставила крапки над «і»: за кожною загибеллю стоїть не лише ворожа ракета, а й байдужість тих, хто мав би захищати своїх солдатів від подібного.
Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський, у свою чергу, відреагував більш рішуче: усунув начальника центру підготовки підрозділів та командира військової частини. Але чи це вирішення проблеми? Критики, і Трибушна зокрема, називають такі кроки боротьбою з симптомами, а не з коренем зла. Система, здається, працює за принципом: знайти цапа-відбувайла, покарати його для заспокоєння громадськості, а потім повернутися до звичного хаосу. Причина ж – у глибокій недбалості й відсутності справжньої відповідальності – залишається недоторканою.
Ця трагедія – не перша і, на жаль, не остання. Недбалість на полігонах, застаріла інфраструктура, брак координації – усе це вже стало хронічними хворобами української армії. Удар «Іскандера» лише оголив те, що роками приховувалося за виправданнями та звітними папірцями. Скільки ще солдатів мають загинути, щоб військове керівництво нарешті зрозуміло: проблема не в окремих виконавцях, а в системі, яка їх породжує?
Олена Трибушна у своєму розслідуванні ставить пряме запитання: чому після кожної трагедії ми чуємо одні й ті ж слова, але не бачимо дій? Чому замість превентивних заходів – лише реакція постфактум? Її сюжет – це не просто репортаж, а крик душі, спрямований до тих, хто має владу щось змінити. Але чи почують його?
Трагедія на полігоні в Новомосковському районі – це не просто втрата бійців 157-ї бригади. Це втрата довіри до тих, хто мав би берегти життя наших захисників. Ігор Мосійчук правий: без розголосу цю історію могли б поховати в архівах. Олена Трибушна довела: журналістика – це не лише факти, а й боротьба за правду. Але чи достатньо цього, коли система залишається глухою?
Поки керівництво ЗСУ шукає винних серед підлеглих, суспільство має вимагати відповідальності від тих, хто стоїть нагорі. Бо кожна смерть на полігоні – це не лише удар ворога, а й провал держави. І якщо ми не зупинимо цю безкарність сьогодні, завтра може бути занадто пізно.