Останніми днями в соціальних мережах і Telegram-каналах шириться незвичайна інформація, яка змушує замислитися про стан суспільних настроїв у воєнний час. За цими повідомленнями, у Києві громадським транспортом нібито пересувається чоловік у військовій формі, на спині якого прикріплена табличка з написом: “Я не ТЦК, не бійтесь, і не відвертайтесь“. Чи є це правдою, чи черговою вигадкою, достеменно сказати складно – жодних офіційних підтверджень чи спростувань наразі немає. Проте сам факт появи таких історій уже красномовно свідчить про глибоку кризу довіри, яка охопила українське суспільство. І якщо це лише жарт чи вигадка, то вона дуже точно відображає реальність, у якій живуть мільйони українців.
Ми не можемо стверджувати, що такий чоловік справді існує, але розмови про страх перед людьми у формі звучать не вперше. Автор цих рядків неодноразово чув від знайомих військових, які повертаються з фронту на короткий відпочинок, схожі історії: хлопці та чоловіки, побачивши їх, сахаються і поспішають відійти подалі, а жінки кидають насторожені, недовірильні погляди. “Іноді відчуваєш себе не захисником, а якимось монстром”, – зізнавався один із бійців, який провів понад рік на передовій. І причина цього не в самих військових, які воюють за країну, а в тих, хто своєю поведінкою зруйнував суспільну довіру до однострою як символу честі й безпеки.
Головним “винуватцем” цього явища люди називають представників Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП). За останні місяці новинні стрічки, соціальні мережі та Telegram-канали буквально рясніють повідомленнями про їхнє свавілля: побиття чоловіків, примусове затримання, а подекуди й відверте викрадення людей прямо на вулицях. І що найгірше – усе це нерідко відбувається на очах у представників Національної поліції, які або не реагують, або, за чутками, навіть сприяють таким діям. Подібні інциденти фіксують не лише в столиці, а й у різних містах України – від Львова до Харкова. “Вони всі однакові – що ТЦК, що поліція. Бачиш форму – краще обходь десятою дорогою”, – таку думку висловлюють люди, з якими довелося поспілкуватися в різних куточках країни.
Ця недовіра має глибокі корені. ТЦК та СП, які за законом мали б забезпечувати справедливу й прозору мобілізацію, дедалі частіше асоціюються з беззаконням і грубою силою. Відео, де представники військкоматів силоміць затягують чоловіків у бус, б’ють їх або влаштовують облави в громадських місцях, стали частиною інформаційного простору. І хоча влада час від часу обіцяє “розібратися” з такими випадками, реальних змін не видно. Ба більше, мовчання чи бездіяльність поліції в таких ситуаціях лише погіршує картину: якщо навіть правоохоронці не здатні чи не хочуть зупинити порушення закону, то на кого покладатися звичайним громадянам?
Ситуація з Нацполіцією не краща. Скандали за участю її представників – від корупційних схем до ігнорування злочинів – давно стали буденністю. Люди дедалі частіше бачать у поліцейських не захисників порядку, а джерело загрози. “Коли бачу патрульну машину, перша думка – що вони знову задумали?” – зізнається киянин Андрій, який став свідком того, як поліція проігнорувала конфлікт із ТЦК біля метро.
І таких історій із кожним днем стає більше. Війна, яка мала б згуртувати суспільство й державні інститути, натомість оголила системні проблеми, де форма – чи то військова, чи то поліцейська – для багатьох стала символом не захисту, а небезпеки.
Повернімося до того чоловіка з табличкою. Якщо він справді існує, його вчинок – це більше, ніж просто курйоз. Це крик душі, спроба достукатися до людей і сказати: “Я не такий, як вони”. Це відчайдушний жест людини, яка хоче повернути собі гідність, зруйновану діями тих, хто зловживає владою. А якщо це лише вигадка, то вона все одно віддзеркалює реальність, у якій українці змушені боятися тих, хто мав би їх захищати. Іронія в тому, що справжні воїни, які щодня ризикують життям на фронті, стають заручниками цієї ситуації – їхній подвиг затьмарюють скандали, створені тими, хто ховається за виправданнями про “складність воєнного часу”.
Що ж із цього виходить? Суспільство, яке втрачає довіру до власних інститутів, опиняється в небезпеці не меншій, ніж від зовнішнього ворога. Бо коли люди перестають вірити поліції, що мала б охороняти порядок, і військовим структурам, які мали б забезпечувати оборону, країна втрачає внутрішню міцність. Поки ТЦК та поліція не почнуть діяти в межах закону, а не над ним, такі історії, як із табличкою “Я не ТЦК”, будуть лише множитися. І щоразу вони нагадуватимуть: війна – це не лише боротьба з агресором, а й боротьба за довіру всередині суспільства. Наразі ж ми бачимо, що цю боротьбу система програє.