Керівництво України постійно заявляє, що в державі корупції не існує. Президент, його офіс, урядовці — усі, як один, відкидають будь-які закиди на цю тему. Мовляв, звинувачення — це або «ІПСО» (інформаційно-психологічна операція), або частина ворожих сценаріїв із дискредитації. Проте реальність раз у раз ставить ці заяви під сумнів, відкриваючи все нові й нові факти, які демонструють глибину проблеми.
Останнім часом в Україні скандали на корупційному фронті з’являються із такою частотою, що їх буквально не встигають «гасити». Складається враження, що влада опинилася в замкнутому колі, де на кожне спростування виникає новий гучний інцидент.
Замість системних дій — точкові спроби «закрити рот» журналістам або переконати суспільство в тому, що проблеми немає.
Один із найрезонансніших випадків — історія з постачанням бракованих мін для ЗСУ. Скандал, що вдарив по іміджу оборонної сфери, здавалося б, мав стати тривожним сигналом. Проте, ледь суспільство почало обговорювати масштаби цієї трагедії, на поверхню сплив новий скандал, цього разу пов’язаний із державним монополістом — «Укрзалізницею».
Як стало відомо, Нацполіція викрила масштабну корупційну схему в «Укрзалізниці», організовану групою осіб на чолі з колишнім високопосадовцем, відомим у вузьких колах на прізвисько «Дєд». Ця група десятиліттями заробляла мільйони на квитках, створюючи «невловимі» квитки на популярні напрямки, зокрема до Варшави, щоб потім продавати їх за завищеними цінами. Провідники змушені були платити «данину» за «хлібні» рейси, а постільну білизну використовували по кілька разів, економлячи навіть на базових потребах пасажирів.
Схема, що діяла роками, охоплювала десятки напрямків і тисячі співробітників. Усі знали, що без «данини» неможливо отримати вигідний маршрут чи уникнути проблем із керівництвом. Розкриття цієї злочинної мережі стало результатом тривалої роботи правоохоронців. Відомо, що «Дєда» і його поплічників затримано, а саму схему — задокументовано. Але виникає логічне запитання: чому все це стало можливим саме зараз?
Корупція в Україні має не лише системний, а й, на жаль, майже невикорінний характер. Проблема не лише в окремих «Дєдах» чи їхніх схемах. Проблема — у відсутності політичної волі та системних реформ. Кожен такий скандал — це лише верхівка айсберга. Хто відповідатиме за десятиліття безкарності? Чому система спрацювала лише зараз, коли всі ці факти були відомі багатьом?
Попри постійні заяви влади, корупція залишається головною загрозою для держави. І проблема в тому, що її не можна списати на ворога. Це не «ІПСО» і не фейки, а гірка реальність, яка щодня підриває довіру до влади. Суспільство потребує відповідей, дій і справедливості, а не лише звинувачень на адресу журналістів чи міжнародних партнерів, які наважуються висвітлювати проблеми.
Україна на роздоріжжі: або почати реальні зміни, або й далі жити в болоті безкарності й скандалів. Часу на роздуми вже немає. І поки влада заперечує очевидне, суспільство поступово втрачає віру в те, що «корупції немає» — адже скандали говорять гучніше за будь-які промови.