Ще один скандал в українському політичному житті, який може змінити ставлення до ключових фігур в Офісі президента. Як з’ясували журналісти програми Радіо Свобода «Схеми», заступник керівника Офісу президента Олег Татаров після анексії Криму та початку війни на Донбасі неодноразово відвідував Москву.
Згідно з розслідуванням, Татаров здійснив щонайменше 9 поїздок до Росії, зокрема й після того, як він почав працювати у владі. Останній візит припав на 22 квітня 2019 року — наступного дня після перемоги Володимира Зеленського на президентських виборах. Однак сам Татаров рішуче заперечує свою причетність до цих поїздок, називаючи їх «фейками», подібно до того, як це робив його попередник на посаді глави Офісу президента, Андрій Богдан.
Ці обставини породжують низку запитань не лише до самого Татарова, але й до системи перевірки високопосадовців в Україні, особливо тих, хто має доступ до державних таємниць у часи війни. Чи дійсно Служба безпеки України проводить достатню перевірку кандидатів на ключові посади? Чи нормально для людей, які обіймають важливі державні посади, мати зв’язки з країною-агресором до великої війни, як це було в випадку з Татаровим?
Те, що Татаров заперечує свої поїздки до Москви, не є чимось новим у політичній практиці України. Подібну стратегію використовував і Богдан, коли журналісти заявляли про його зв’язки з Росією. Це змушує задуматися: чи є система контролю за безпекою та чесністю високопосадовців в Україні дійсно ефективною? Офіційна версія — “це фейк” — від таких осіб має насторожувати громадськість, адже йдеться про питання національної безпеки.
Поїздки до Москви в період після анексії Криму та розв’язання війни на Донбасі, без сумніву, можуть поставити під сумнів лояльність чиновника до України. Для багатьох українців такі візити виглядають як мінімум компрометуючі. Ще більш шокуючим є той факт, що один із таких осіб займає одну з найвищих посад у державі — заступника керівника Офісу президента, який безпосередньо відповідає за питання національної безпеки.
Але чи можуть поїздки до Москви бути просто звичайною практикою для людей, які працюють на державних посадах, навіть якщо вони відбувалися до великої війни? Якщо сприймати ситуацію без емоцій, можна припустити, що в той період Татаров міг мати професійні чи особисті справи в Росії, які не мали стосунку до політики. Однак у світлі подій, що розгорнулися після анексії Криму, будь-яка поїздка на територію країни-агресора виглядає як потенційно небезпечний фактор, який повинен бути ретельно перевірений і проаналізований органами безпеки.
Важливо також згадати, що після Революції Гідності та початку війни з Росією в Україні повинна була змінитися і сама система оцінки кандидатів на ключові посади. Українці очікують від влади не лише боротьби з корупцією, а й забезпечення безпеки держави в умовах постійної загрози. Кожен чиновник, який має доступ до інформації, яка може вплинути на національну безпеку, повинен проходити комплексну перевірку, яка містити й аналіз його можливих контактів із країною-агресором.
Якщо Татаров не проходив належну перевірку, це може бути серйозною проблемою для українських органів безпеки. Чи можна сподіватися на те, що в умовах війни, коли йде боротьба не лише за території, але й за інформаційну та політичну незалежність, ключові позиції займають люди з підозрілими зв’язками? Якою є насправді система оцінки кандидатів на посади в державному апараті та чи проводяться відповідні перевірки?
У цих умовах важливо не лише обґрунтовано реагувати на публічні заяви, а й звертати увагу на те, чи є реальні механізми захисту від впливу ворожих структур на вищих щаблях влади. Якщо відповідні служби безпеки не справляються із своїми обов’язками, то вся система державного управління може опинитися під загрозою, адже саме такі люди, як Татаров, можуть мати ключові важелі впливу в момент, коли Україна бореться за свою незалежність та безпеку.
Тому питання перевірки кандидатів на важливі посади має бути не лише етичним, але й стратегічним для національної безпеки України. Відповіді на ці питання можуть визначити, чи здатна Україна протистояти небезпеці, що приходить ззовні, і чи можемо ми бути впевненими, що наші чиновники не мають занадто тісних зв’язків із країною-агресором.