В українських реаліях справедливість — це не про закон. Це про «політичну доцільність» і правильний таймінг. Історія навколо батальйону «Вовки Да Вінчі» та дивного «оживлення» правоохоронної системи вкотре доводить: якщо ти не в медійному тренді, твоє право на захист або відповідальність нікому не цікаві. Але варто підставити плече потрібному міністру — і маховик системи починає крутитися з неймовірною швидкістю.
Повернімося у травень, у село Шахтарське на Дніпропетровщині. Сценарій, вартий кримінальної драми: троє озброєних чоловіків вдираються до магазину, влаштовують стрілянину, силоміць викрадають хлопця, розносять фасад і залишають по собі пожежу. Потерпілого знаходять ледь живим, без свідомості.
Здавалося б, зухвалий злочин, який мав стати головним викликом для поліції. Але нападники просто випарувалися, а розслідування «зависло» в кабінетах, наче його ніколи й не було. Влада мовчала. Система «забула».
Дива почалися рівно в той момент, коли батальйон «Вовки Да Вінчі» публічно виступив на захист репутації Михайла Федорова. Ефект був миттєвим. Як за помахом чарівної палички, правоохоронці «згадали» про справу, а Генштаб виніс вердикт: командира 108-го батальйону Сергія Філімонова притягнуто до дисциплінарної відповідальності за порушення Статуту.
Чи це випадковість? Збіг обставин? У політиці таких збігів не буває.
Виникає пряме, незручне питання: чи є це «платою» за лояльність?
Виглядає так, ніби ми спостерігаємо класичний «договорняк» у стилі «ти — мені, я — тобі». Батальйон отримує медійне індульгування та закриття незручних питань, влада — демонстрацію «контролю» і лояльність елітного підрозділу.
Коли система правосуддя та Збройні Сили починають працювати за принципом політичного торгу, це не просто «погана практика». Це деградація інституцій під час війни. Ми вимагаємо прозорості та верховенства права, а натомість отримуємо кулуарні ігри, де «Вовки» стають заручниками власного політичного вибору.
Ми не маємо права мовчати, коли замість розслідування резонансних злочинів нам пропонують «політичну доцільність». Якщо «Вовки Да Вінчі» — це еліта, то чому вони грають за правилами, які мають пахнути не порохом, а кабінетними інтригами?
Суспільство чекає не на дисциплінарні стягнення для галочки, а на відповіді. Справжні. Без «договорняків». Бо коли справедливість стає товаром — програють усі. Окрім тих, хто сидить у високих кріслах.