У столиці України сталася чергова подія, яка вкотре кидає тінь на репутацію Національної поліції. Днями у Києві службовий автомобіль поліції став учасником дорожньо-транспортної пригоди: зіткнувшись із цивільним позашляховиком, копи, замість того щоб залишитися на місці й оформити інцидент за законом, просто поїхали геть. Цей випадок викликав обурення в суспільстві, адже в державі, де триває війна, від правоохоронців очікують не лише дотримання закону, а й високої моральної відповідальності. Натомість складається враження, що війна для декого з них стала зручним виправданням для безкарності: мовляв, усе спишеться на “складні часи“.
Національна поліція оперативно відреагувала на інцидент – принаймні на словах. У офіційній заяві відомство гучно повідомило, що поліцейського, який перебував за кермом службового авто, відсторонено від виконання обов’язків на час службового розслідування. Також на нього нібито складено адміністративний протокол. Здавалося б, усе за процедурою: винного покарають, порядок відновлять.
Проте подібні заяви від керівництва поліції звучать як заїжджена платівка – гучні слова про “розслідування” та “відсторонення” лунають щоразу, коли черговий скандал із правоохоронцями потрапляє в поле зору громадськості. А що ж на ділі? Реальних результатів таких “розслідувань” суспільство часто так і не бачить: справи затихають, винні повертаються до роботи, а довіра до поліції падає ще нижче.
Цей випадок оголює низку гострих питань, на які немає чітких відповідей. По-перше, чому поліцейський, який порушив закон і втік із місця ДТП, одразу не був затриманий своїм напарником? Хіба не обов’язок кожного правоохоронця, який складав присягу “вірно служити Українському народові” та “дотримуватися законів України”, зупинити колегу-порушника? Виникає логічне припущення: або напарник став співучасником через мовчазну згоду, або в системі поліції панує кругова порука, де один одного “прикривають” навіть у таких очевидних порушеннях. І якщо це так, то про яку принциповість і законність може йти мова?
Ще більш тривожним є ширший контекст цієї історії. Війна триває, країна потерпає від зовнішньої агресії, і від правоохоронців суспільство чекає не лише захисту порядку, а й готовності стати на захист держави на фронті. Натомість дедалі частіше ми бачимо, як окремі представники поліції демонструють зневагу до закону, який вони мають охороняти. Виходить парадокс: воювати на передовій, виконуючи присягу до кінця, вони не поспішають, але порушувати чинне законодавство, відчуваючи безкарність, можуть собі дозволити. Чи не свідчить це про глибоку кризу в системі, де присяга залишається лише формальністю, а не дороговказом?
Офіційна позиція Нацполіції виглядає як спроба “залити водою” суспільний гнів, не розв’язавши проблему по суті. Відсторонення від служби – це тимчасовий захід, який не гарантує реального покарання. Складання адміністративного протоколу також викликає сумніви: чи дійде справа до суду, чи порушник відбуватиметься штрафом, який навряд чи стане для нього уроком? І головне – що з напарником, який, судячи з усього, не зробив жодного кроку, щоб зупинити колегу? Його мовчання й бездіяльність – це співучасть чи просто байдужість? У будь-якому разі, відсутність пояснень щодо його ролі лише погіршує враження від цієї історії.
Цей інцидент – не просто локальна ДТП, а симптом набагато глибшої проблеми. Війна, безумовно, ускладнює роботу поліції, але вона не може бути виправданням для порушення закону тими, хто має його захищати. Суспільство має право знати, чи будуть покарані винні, чи черговий скандал замнуть під гаслом “війна все спише”. І якщо система не здатна очиститися від таких “героїв”, то чи варто дивуватися, що довіра до неї падає з кожним подібним випадком?
Наостанок варто згадати слова присяги, яку складають поліцейські: “поважати та охороняти права і свободи людини, честь держави, сумлінно виконувати свої службові обов’язки“. У світлі цієї історії вони звучать як іронія. Поки керівництво поліції обмежується гучними заявами, а реальні дії залишаються під питанням, кияни – і вся країна – змушені гадати: чи є в цій системі місце для справедливості? Час покаже, але поки що картина вимальовується невтішна.